Виступ на фестивалі «Кримський інжир»

Київ, 21 серпня 2026 року

Щиро дякую за запрошення виступити на вашому фестивалі, гаряче вітаю переможців творчого конкурсу, хоч при цьому я й усвідомлюю, що насправді виглядатиму невдячним. Бо на літературному фестивалі говоритиму не про літературу, а про те, що її творить і надихає, а саме: говоритиму про дух кримськотатарського народу і про джерела, звідки він має черпати свою силу.

Здавалося б, під сучасну пору немає нічого важливішого за це, бо йде вже п’ятий рік повномасштабної війни – і кінця-краю їй не видно. Як не втомитися і не втратити надію?! А, зокрема, у вашому житті – у житті киримли – триває вже тринадцятий рік вашої другої вимушеної депортації з Криму – і як тут побачити світло в кінці того темного й похмурого тунелю?!

А насправді значущі підказки робить нам сама природа. Загальновідомо, що після війни народжується більше хлопчиків, ніж дівчаток. Чому? Тому що на фронті гинуть здебільшого чоловіки. І Всевишній милосердно доповнює те, що було знищене. Або інший приклад: як у тих людей, що втратили зір, загострюються інші сенсорні відчуття! Так природа компенсує втрачене іншими спроможностями.

Мої метафори вам зрозумілі. Так, перелік ваших національних втрат величезний – і страшно навіть уявити, які загрози стоять перед фізичним збереженням і духовним та культурним відновленням такого нечисленного народу! Проте хай не бачить ваше народне око лише втрати! Хай побачить воно й несподівані шанси, які відкриваються йому – і лише йому! – у якихось неочікуваних місцях. Всевишнього недаремно називають Милосердним, і Він неодмінно компенсує вам те, що було втрачено! Але його мову можуть зрозуміти лише ті, хто вміє «вгору піднести серця» і вийти на найвищі щаблі духу.

Ось цього я вам передусім і бажаю! Хай сходинками у цьому духовному спинанні стануть для вас чи то літературні твори – оці пульсуючі згустки людського духу, чи незламність духу ваших в’язнів у російських катівнях, чи Бахчисарайський палац, в сумовитій запущеності якого ви побачите заохоту відродити осяйну велич кримськотатарської історії та культури. Так, зла сила добряче потопталась по цій історії та культурі, проте тим величнішим буде їхнє відродження.

Темою долі кримських татар я живу віддавна – ще з часів моїх відвідин 1977 року у Москві генерала Петра Григоренка і знайомства з Айше Сейтмуратовою. У наступні роки я постійно шукав якісь розгадки тяжкої долі Криму, і для ілюстрації процитую дві думки, опубліковані свого часу у відповідних статтях. 2014 рік: «Так, сьогодні цей народ переживає великі випробування. Однак ними він водночас завойовує собі право на свою державність. Унаслідок майбутньої українсько-російської угоди Крим мав би повернутися до сильної демократичної України лише формально, тоді як фактично це мала би бути повноцінна Кримськотатарська автономія.

Як довго відновленій Кримськотатарській автономії належало б перебувати у складі України – тут неважливо. Входження її разом з Україною у європейський цивілізаційний простір позбавило б це питання звичної гостроти. Бо відсутність кордонів і добросусідська зичливість, випробувана у новітніх обставинах, долучила б українців і кримських татар (а з ними й усі інші етнічні групи) до однієї європейської родини».

Проте, додам я сьогодні, цією візією про входження в європейський простір я не хочу обмежити право кримських татар на повне державне самовизначення. І якщо колись настане день, коли еліти вашого народу стануть готові перебрати владу у свої руки, я буду першим, хто гаряче вітатиме появу незалежного Криму.

А другий спогад – про 2017 рік, коли я усвідомив засадничу річ: «Перший раз кримські татари повертались на свою землю начебто з чорного входу. Їм доводилося часом крадькома переїжджати до Криму, долаючи неймовірні бюрократичні перепони, щоб вирвати для себе клаптик землі та збудувати житло… Отож схоже, що Всевишній призначив кримським татарам повернутися до Криму ще раз – цього разу з парадного входу, через Арку слави. Вони мають повернутися туди як визнані господарі своєї землі. Бо лише їм під силу перетворити нинішній “непотоплюваний міноносець” на квітучий і мирний рай».

Тоді ж 2017 року я висловив ще одну думку, яку хотів би сьогодні розвинути: «Обидва наші народи можуть і надалі бути опорою один для одного – й обидва можуть стати причиною поразки. Недовіра й недоброзичливість вимурують між нами нездоланні мури навіть в унітарній державі. І навпаки: довіра та взаємопідтримка зроблять непотрібним кордон між нами навіть за умови двох незалежностей».

Чи далеко ми просунулися відтоді у цьому напрямку – і чи просунулись у правильний бік? Відповідь на це питання неоднозначна.

З одного боку, представники кримськотатарського народу стають частиною української системи державного управління. Я не ідеалізую цей процес, а тому щиро бажаю, щоб цей феномен закріпився в українській пам’яті як позитивний, а в житті кримських татар став безцінним практичним досвідом! У цьому зв’язку я хочу відзначити важливу для України діяльність людини, яку я з гордістю називаю своїм побратимом, а саме Нарімана Джелялова, який сьогодні є Надзвичайним і Повноважним Послом України в Турецькій Республіці.

Чимало буде залежати від того, наскільки проясниться й затвердиться статус кримськотатарського Меджлісу в нинішній політичній структурі України. Адже ця роль має бути всім зрозумілою й виразною.

Ще органічнішим виглядає вплетення кримських татар у розгалужену мережу українського громадянського суспільства – і, скажімо, без кримських татар вже неможливо уявити собі ефективну реалізацію багатьох проєктів, зокрема Українського ПЕН та Українського інституту. Або як органічно і приязно ввійшли кримські татари в діяльність Дому Франка у Львові! Зрештою, ми вдячні кримськотатарським воїнам за захист нашої спільної держави – і це новітнє воєнне партнерство обох народів стане в майбутньому основою нашого міжнаціонального партнерства.

Водночас непоодинокими є випадки, коли складається враження, ніби ми перебуваємо «поруч, але не разом». Ви це відчуваєте напевно гостріше, ніж я. Мене ж боляче ранить епізодичне незауважування долі Криму, коли йдеться про завершення нинішньої війни Росії проти України. Той факт, що в полі зору Дональда Трампа є лише «великі і сильні» народи, всім добре відомий. Для нього мізерною нацією є навіть українці, а кримських татар він взагалі не помічає.

Проте мене тривожить і готовність української дипломатії відкласти долю Криму «на потім», намагаючись догодити Трампові й заручитися його підтримкою в досягненні перемир’я. І коли я чую оце «на потім», то відразу уявляю собі: а як ці слова сприймають кримські татари? Обидва народи поєднали свої долі, бо визволення України означає водночас і визволення Криму. А якщо «на потім», то «на скільки?». Чи усвідомлюють українці, чого коштує кримським татарам бодай один рік того щораз глибшого розмежування між обома частинами їхнього народу – тією, яка вже 13-й рік живе під російською окупацією, й тією, яка знайшла собі притулок на материковій Україні?

До того ж, надії на світову дипломатію у мене мізерні – і на підтвердження цього висновку маю один невідпорний доказ. У час анексії Криму тодішній президент США Барак Обама особисто і через свою команду апелював до українського керівництва не застосовувати проти Росії військової сили. «Ми вирішимо питання Криму дипломатичним шляхом». Минув час, і порівняно недавно нинішній президент США Дональд Трамп відреагував на наміри України повернути собі Крим такими словами: «Україна вважає Крим своєю територією? То чому ж тоді вона віддала його Росії без бою?!» Від кричущої несправедливості такої постави аж дух перехоплює. То чи мають кримські татари, а з ними і всі українці, й далі покладатися на дипломатію?

Я усвідомлюю, що в час війни обговорювати цю тему в широкому суспільному масштабі не дуже годиться. Однак саме в ній можуть визріти в майбутньому дуже болісні тріщини. Обидва народи мають дуже чітко усвідомлювати дві важливі речі.

По-перше, якщо ми партнери у жорстокій боротьбі з Росією, то які інтереси кожної зі сторін входять до категорії спільних? І яких домовленостей ми маємо дотримуватись, щоб не зрадити це партнерство? А по-друге, якщо ми визнаємо за кожним народом право на самовизначення, то маємо допустити апріорі, що в певних питаннях наші позиції легітимно розходитимуться. Так неминуче стається з будь-якими сусідніми народами, які посідають власну суб’єктність. Чи готові ми до цього психологічно? Чи не сприймемо ми цю розбіжність як зраду?

На жаль, я не бачу в нинішній Україні належних майданчиків, де ці питання обговорювались би спокійно, виважено і з перспективою на майбутнє. Якщо я помиляюся, то буду тільки радий. Однак розраховувати на те, що кожна сторона автоматично розумітиме логіку дій іншої, не доводиться. Доказів цього знайдемо чимало в нашій обопільній історичній пам’яті.

Отож завершити свій виступ я хотів би закликом до приязного взаємопізнання і довірливого взаєморозуміння. І навчитися один від одного можуть обидва народи. Взяти, для прикладу, хоча б оте згадане вище розмежування між обома частинами кримськотатарського народу. В українців також була подібна рана, адже одна, менша, частина народу жила під Австро-Угорщиною, а згодом у Польській державі, а інша, більша його частина – під Росією. І рубець від тієї рани болісно озивається досі. Тривалий час обидві частини не розуміли одна одну й були сповнені стійких негативістських стереотипів та упереджень.

Що я можу порадити кримським татарам з урахуванням цього досвіду? Передусім любіть одне одного – без любові ви не подолаєте обопільні упередження. По-друге, дайте одне одному час: етнопсихологічні відмінності та життєві установки не зникатимуть швидко. По-третє, шануйте набутий досвід одне одного. І кримські татари, і українці – це фронтирні народи, і ми досі не впевнені, що́ це для нас — благо чи прокляття. І якщо нам судилося жити на фронтирі, то ми мусимо навчитися поєднувати, здавалося б, непоєднувані ознаки і з кожної брати для себе щось важливе.

І література тут може відіграти надзвичайно важливу роль. Бо щоб зрозуміти іншого (чи то «свого іншого» у власному народі, чи справді інший народ), треба передусім зрозуміти себе. А чи могли б українці, скажімо, мого покоління зрозуміти себе без поезії «шістдесятників», без Василя Симоненка чи Миколи Вінграновського, без Василя Стуса і Ліни Костенко? І як обстоюване наше право на власну самобутню культуру ледь не автоматично виробляло визнання подібного права в іншого народу!

Тому хай Всевишній благословить ваші зусилля і допоможе здійснитись великому чудові – перетворення мук і страждань нинішніх поколінь кримських татар у натхненну енергію розбудови майбутнього вільного Криму!