23 лютого 1944 року почалася одна з найбільш ганебних в історії комуністичної росії подій — масова депортація чеченців та інгушів.

У ході операції «Сочевиця» під керівництвом наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії свої будинки були змушені залишити майже півмільйона людей.

Радянська влада огульно звинуватила горян Північного Кавказу в колаборації з нацистами та прийняла рішення виселити жителів Чечено-Інгушської Автономної Республіки до Середньої Азії.

Проте головною причиною депортації була боротьба чеченців проти деспотичної, атеїстичної системи радянського колоніального режиму.

СРСР, який вже вів війну проти нацистської Німеччини за межами своїх кордонів, бажав зробити з Кавказу тил в майбутніх зіткненнях із Заходом.

Кремль бачив цей регіон надійним плацдармом для майбутньої експансії проти Туреччини — традиційного союзника мусульман Кавказу.

На той момент в Чечні тривало антирадянське повстання під керівництвом Хасана Ісраїлова. Ісраїлов говорив, що його надихає участь фінів проти загарбницького нападу СРСР.

«Хоробрі фіни доводять зараз, що велика рабовласницька імперія безсила проти маленького, але волелюбного народу. На Кавказі ви матимете другу Фінляндію, а за нами підуть інші пригнічені народи».

О 2:00 ночі 23 лютого 1944 року СРСР почала депортацію чеченців та інгушів. По радіо було передано кодове слово «Пантера», яке стало сигналом для проведення операції «Сочевиця».

У проведенні операції брали участь 19 тисяч офіцерів і солдат НКВС, а також понад 100 тисяч солдатів регулярної армії, знятих з фронту. Також до операції були залучені 6 тисяч вантажівок, близько 200 залізничих складів.

180 ешелонами було депортовано 493269 людей. В дорозі, в холодних та переповнених вагонах, в умовах антисанітарії народилося 56 немовлят і померло 1272 людини.

У важкодоступній гірській місцевості, де було проблематично провести депортацію, мали місце випадки практично тотального знищення цілих аулів. Серед стертих з лиця землі разом з жителями були високогірні аули Сауту, Глашево, Кюнлюм і Верхній Чегет у Верхній Балкарії, Таргім в Чечні та Інгушетії. Радянська влада аж до початку 1990-х років заперечувала не тільки описувані злочини, а й факт існування населених пунктів на місці перелічених топонімів.

За ходом виселення чеченців та інгушів стежив особисто Сталін. На його ім'я Берія посилав секретні телеграми.

29 лютого він доповів Сталіну про успішне завершення депортації понад 400 тисяч людей. 1 березня написав Сталіну про арешт 1016 «антирадянських елементів серед чеченців та інгушів».

На нових місцях переселенці опинилися без засобів для існування і житла. Лише в перші місяці депортації загинуло понад 200 тисяч людей.

Після проведення депортації на території Чечено-Інгуської АРСР продовжували діяти понад 80 повстанських угрупувань і залишалося декілька тисяч чеченців та інгушів. Повстання горян тривало до 1976 року, коли був вбитий останній повстанець.

У січні 1957 року було опубліковано Указ про повернення чеченців та інгушів після 13-річної депортації з районів виселення на батьківщину.

26 лютого 2004 року Європейський парламент визнав факт депортації чеченців та інгушів актом геноциду.

Депортація чеченців та інгушів стала найбільшою операцією СРСР з етнічних депортацій.