Трагедія народів Криму, що увійшла в історію під назвою Сюргюн, більшою чи меншою мірою зачепила всіх мешканців Кримського півострова.

Виселення з історичної батьківщини народів Криму — злочин комуністичного режиму, здійснений незабаром після вигнання з півострова військ нацистської Німеччини. 18-21 травня 1944 року з півострова були депортовані кримські татари — найбільший корінний народ Криму. Разом з ними примусового виселення зазнали і кримські цигани - чингене. У червні того ж року вислано з Криму вірмен, болгар та греків.

Причина цього кроку офіційно пояснювалася так само, як і у випадку з кримськими татарами — допомога загарбникам. Ще раніше, у 1941 році, з Криму виселено німців, а в 1942-44 рр. — італійців. Після депортації всіх цих народів до Криму почали завозити переселенців, переважно росіян.

Півострів цілеспрямовано робили етнічно одноманітним. Але були й певні винятки. Масово й за етнічним принципом з Криму не виселяли росіян, українців, євреїв, караїмів і кримчаків. Більшість кримчаків були знищені нацистськими загарбниками: з восьми тисяч кримчахлар, які мешкали на півострові до війни, шість тисяч позбавили життя під час окупації. Вціліли лише ті, хто був у евакуації й ті, хто вижив на фронті. Окремим народом кримчаків не визнавали ані в нацистській Німеччині, ані в більшовицькому СРСР. До епохи Відлиги в радянських паспортах кримчаків записували або як євреїв, або як караїмів; тож тоді, коли в Москві визначали, який народ має, а який народ не має мешкати в Криму, кримчаків офіційно не існувало.

Караїмам пощастило більше: наказу їх депортувати не було. Зберігся цікавий документ, датований 25 березня 1945 р. Голова кримського НКВС доповідає своєму московському начальнику з караїмського питання:

“Заступнику Народного комісара внутрішніх справ СРСР В.В. Чернишову

Доповідна записка

_"Караїми у Криму оселилися в Х-ХІ ст. Це релігійна секта в юдаїзмі, яка спиралася на догматичні основи Біблії, що має різне тлумачення з послідовниками рабінізму.

Згодом кримські караїми склалися в особливу народність, яка говорить кримськотатарською мовою, за вдачею та звичаями майже нічим не відрізняється від кримських татар.

Караїми не обмежуються в правах.

Станом на 10 липня 1944 року усього в Криму їх налічувалося 6 357 осіб. Лише певна частина піддавалася переселенню як така, що підпадає під дію постанов Державного Комітету Оборони.

Було б доцільним тих караїмів, які переселені, не повертати до Криму, залишивши їх на проживання в місцях поселень.

Караїмам, які не підлягають переселенню, а їх небагато, дозволити проживати в Криму.

Вочевидь, караїмів переселяти з кримськими татарами марно. Просимо роз'яснень.

Нарком внутрішніх справ Кримської АРСР

В. Сергієнко” _

Як бачимо, у цій записці єдиним аргументом, що наводиться проти виселення караїмів з Криму, є їх незначна чисельність. При цьому, вони характеризуються як такі, що ані мовою, ані вдачею, ані звичаями не відрізняються від кримських татар.

Тут є певна невідповідність. Мала чисельність жодним чином не врятувала від депортації, приміром, кримських вірмен. У 1944 році в Криму їх налічувалося 9821 — лише приблизно на третину більше, ніж караїмів. Ймовірно, були причини, що не озвучувались у документах радянської влади, яка вважала, що незамінних людей не буває. Але караїмам складно було знайти заміну, особливо в умовах повоєнного дефіциту кадрів. Адже більшість з них працювали лікарями, вчителями, інженерами, загалом фахівцями і професіоналами в багатьох специфічних галузях народного господарства півострова.

Та це висновки верховної влади. А на місцях траплялися такі завзяті виконавці, які не надто заморочувалися нюансами етнографії й міркували дуже просто: якщо люди розмовляють як кримські татари, виглядають як кримські татари і схожі на них в усьому, крім якихось релігійних пережитків, то вони і є кримськими татарами. І нема чого там зайве розбиратися. Завдяки наполегливості таких місцевих ентузіастів було депортовано кілька десятків караїмів з району Великої Ялти та Іслям-Теркського (Кіровського) району.

Караїмська кенаса у Ялті. Фото з відкритих джерел

Караїмів з Ялти відправили до башкирського міста Ішимбай, а їхніх одноплемінників з Кіровського району — до міста Тавда Свердловської області. Загалом, з Криму виселили близько сотні караїмів. Та вигнання не було тривалим. Після зміни історичної епохи по смерті радянського диктатора Й. Сталіна всім переселенцям з Криму, крім кримських татар, дозволили повернутися до рідного краю. Скористалася цим дозволом і більшість караїмських вигнанців.

Будівля, де була розташована караїмська кенаса у Ялті. Фото з відкритих джерел

Про те, як відбувалося виселення з Криму караїмів, є розповідь свідка й постраждалого внаслідок цієї акції, караїмського вченого Олександра Семеновича Кефелі (1927 - 2007). У 1944 році він був депортований з Ялти до Башкирії. Згодом отримав вищу освіту й став інженером-геофізиком, кандидатом геолого-мінералогічних наук, автором десятків наукових публікацій та низки винаходів. Він був серед тих переселенців, які вже не повернулися до Криму. Ось його пряма мова: _ “Як це відбувалося? Напередодні співробітники НКВС – народного комісаріату внутрішніх справ та державної безпеки – разом з уповноваженими управителями будинків переглянули домові книги та склали списки на переселення.

Близько опівночі стукали у двері. Заходили двоє співробітників НКВС та уповноважений управитель будинком (на той час була така громадська посада): “Указом Верховної Ради СРСР Вам належить протягом 24 годин покинути межі Криму. Одна година на збори та сто кілограмів речей на одну людину. Автомобілі чекають”. Подали Студебекери з високими бортами. Похапцем брали найнеобхідніше: одяг, постіль, посуд. Люди поспішали завантажитися. Світанок застав колону на шосе Ялта - Ай-Петрі…

На станції всіх завантажили до пульманівських вагонів по 90 осіб у кожен. Їхати доводилося переважно стоячи. Кому пощастило і хто опинився біля стін вагона, ті могли притулитися до стіни. Вдень охорона відчиняла двері й можна було сидіти, звісивши ноги. Туалетом слугувало поле під час зупинок. Соромитися не доводилося: зазвичай жінки йшли з одного боку полотна, чоловіки – з іншого. Охоронців було небагато, налякані люди поводились спокійно – майже ніхто не намагався тікати. Та це було й марно – за тотальної міліцейської системи та стеження втікачів швидко виловлювали, садили до в'язниці, а потім по етапу доставляли до місць спецпоселення.

У дорозі годували. Давали хліб, а на великих станціях — гарячу їжу. За розповідями очевидців, татар у травні везли значно суворіше, часом у забитих вагонах без води та їжі. Ешелон прямував маршрутом Сюрень – Сімферополь – Джанкой – Мелітополь – Токмак – Валуйки – Поварено – Пенза – Куйбишев – Уфа.

До Уфи прибули 12 червня 1944 року. Там частину сімей, а всього в ешелоні їхало близько 500 сімей, залишили в Уфі, де тоді розташовувався радгосп НКВС та дитяча трудова колонія імені Олександра Матросова. Ці організації потребували шоферів, механізаторів та робітників інших спеціальностей.

Решту відправили на баржі річкою Уфою на північ до робочого селища Червоний Ключ, де розташовувалася паперова фабрика. На баржі, в порівнянні з тісними вагонами ешелону, було розкішно: просторо та багато соломи. Тож можна було лежати і відпочивати досхочу. Буксир тягнув баржу три доби до селища Червоний Ключ Нуриманівського району Башкирської АРСР. Тут також відібрали та залишили частину людей або, як тоді називали, “спецконтингенту”, переважно робітничих професій.

Залишилися в Червоному Ключі й ми з мамою (батько помер 1942 році в Ялті під час окупації). Решту інтелігентів, художників, музикантів, просто літніх і стареньких людей посадили на поїзд вузькоколійкою і відправили ще північніше, ділянками й лісосіками ліспромгоспу.

З 14 липня 1944 року я вже працював слюсарем на паперовій фабриці “Червоний Ключ”. Всі ми отримали статус “спецпереселенців” та позначку у паспорті “Дозволено проживати в межах Нуриманівського району Башкирської АРСР”. Щомісяця ми мали відзначатися в спецкомендатурі. Пізніше у нас взяли підписку про те, що за втечу з місць спецпоселення нам належить 20 років каторжних робіт.

За даними журналу “Радянська історія” (№ 5, 1991), загальна кількість караїмів-переселенців, які потрапили до Башкирії, складала 60-70 осіб.

Зрозуміло, що наш статус створював великі труднощі у працевлаштуванні, а особливо у здобутті освіти. У 1949 році, завдяки мужності директора Уфимського геологорозвідувального технікуму геофізика Зюзіна, який не побоявся прийняти “спецпереселенця”, я вступив до технікуму. В 1953 закінчив технікум з відзнакою і був прийнятий до гірничого інституту Свердловська на геофізичний факультет. У моєму паспорті з'явилася позначка “дозволено проживати лише в межах Свердловська”.

Але вже наставала хрущовська відлига, і у серпні 1954 року в якості студента вищого навчального закладу я був достроково “звільнений з місць поселення”. При цьому, в мене не вимагали підписки про те, що до Криму я не поїду і майнових претензій до держави не маю. Масове звільнення спецпереселенців, крім кримських татар, відбулося у 1955-му, але в них уже брали підписку, що до Криму не поїдуть, на своє майно та житло не претендуватимуть.

Таким чином, заслання для більшості тривало 11 років. З п’ятисот сімей, доставлених ешелоном до Башкирії, вціліло трохи більше половини. Інші померли дорогою від холоду, голоду, непосильної роботи, принижень та горя. Серед цих людей несли свій хрест і караїми.

Така, якщо дуже коротко, епопея караїмів, переселених до Башкирії. Особливо хочу зазначити, що наші люди поводилися дуже мужньо й гідно. Усі, як могли, підтримували один одного” — завершив свою розповідь Олександр Кефелі. _

Олександр Кефелі. Фото з відкритих джерел

Трагедія народів Криму, що увійшла в історію під назвою Сюргюн, торкнулася більшою чи меншою мірою всіх корінних мешканців Кримського півострова. Пам’ять про цей злочин живе й житиме в поколіннях їхніх нащадків.

Фото заголовка: готель "Центральний" Єфета Майтопа, пам'ятка, пов'язана з караїмами.