Новий етап палестинсько-ізраїльського протистояння триває понад місяць. Президент України Володимир Зеленський підтримав Тель-Авів одразу після повідомлень про вбивство неозброєних ізраїльтян та захоплення заручників бойовиками організації ХАМАС, заявивши про право Ізраїлю на захист.

Однак наступні події, зокрема невибіркові бомбардування цивільної інфраструктури сектора Газа, загибель тисяч мирних палестинців від ізраїльських обстрілів, залишилися без реакції Києва.

Це викликало подив і обурення тих українців, які так чи інакше пов'язані з палестинцями: в когось там живуть діти й онуки, хтось має друзів. Здебільшого це українські мусульмани, зокрема, кримські татари.

Відтак українське суспільство розділилося у своїй оцінці війни в Газі. Одні в соцмережах закликають Ізраїль “знищити осередок тероризму”, порівнюючи Газу з росією. Інші, а таких очевидна меншість, висловлюють солідарність з палестинцями, які гинуть під обстрілами ізраїльтян.

Про причини такого вибіркового співчуття QIRIM.News поговорив з аналітиком Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки (Київ) Максимом Майоровим.

Наскільки осмислене сприйняття українцями конфлікту навколо Сектору Газа? Чи можна назвати українську позицію об’єктивною?

Українці загалом дуже мало знають про арабо-ізраїльський конфлікт. В принципі, те саме можна сказати про більшість міжнародних конфліктів на планеті. Отже, до оцінок сучасних подій навколо Сектора Газа наші співвітчизники підходять не як досвідчені дипломати та миротворці “з усіма картами на руках”, а зважаючи на поверхневі уявлення, враження та суб'єктивні уподобання.

Це загалом звичайна ситуація. Іноземці так само мало знають про Україну та її протистояння з москвою. Сплеск інтересу відбувається, коли щось стається. Тоді журналісти і “диванні аналітики” намагаються швидко надолужити пробіли у своїх знаннях. Використовують для цього доступні ресурси рівня Вікіпедії.

Тому Україні й доводиться докладати чималих зусиль, аби залишитися в центрі уваги, щоб не зникнути з глобального порядку денного. Очевидно, що порядку денного Палестини та Ізраїлю в полі зору українців, зайнятих боротьбою з російською навалою, до останніх подій не проглядалося.

Виходить, що українці вимагають уваги до себе, але водночас неуважні до інших?

Так, слушне зауваження. Щоб втримати підтримку міжнародної спільноти, Україна не може апелювати лише до власних кривд і страждань. Це виглядало б непривабливо та егоїстично, зважаючи на те, скільки бід постійно падає на інші народи, передусім в регіоні так званого Глобального Півдня.

Щоб не втратити підтримку, а також заради безпеки свого майбутнього, Україна намагається вписати свою війну у більш широкий контекст.

Наприклад, вказує, що російська агресія і супутні злочини - це кричуще порушення міжнародного права.

А отже, це виклик для всіх країн, які змушені покладатися на силу права, а не на право сили. У відносинах із західним світом нам вигідно позиціювати нашу війну як частину глобального протистояння авторитаризму та демократії.

Це також відповідає дійсності, адже на боці Кремля переважно схожі на російський диктаторські режими. Для Глобального Півдня у нас є ще одна перспектива: антиколоніальна та антиімперіалістична боротьба.

Однак, коли від теорії доходить до практики і до реальних дилем, як от у випадку з сучасною ескалацією на Близькому Сході, то залишатися для всіх другом стає проблематично.

Чому Україна зайняла проізраїльську позицію і має вибірковий підхід до вбивств мирних ізраїльтян та мирних палестинців у Газі?

Мотивація підтримки різних сторін близькосхідного конфлікту серед українців різна. Насамперед є групи, для яких важить персональна прихильність: дружні та кровні зв’язки, релігія. Зрозуміло, коли Ізраїль підтримують українські євреї, а серед українських мусульман знаходить відгук заклик до солідарності з Палестиною.

Втім, більшість українців, не маючи у своєму розпорядженні всіх фактів, намагаються вписати арабо-ізраїльський конфлікт у певні знайомі для себе кліше. Наприклад, у болючу для України тему тероризму і масових звірств проти цивільних. ХАМАС ще задовго до жовтня цього року заробив собі репутацію терористичної організації.

Російські обстріли ракетами і дронами цивільної інфраструктури в Україні часто порівнювали з обстрілами Ізраїлю “Касамами” з Сектора Газа. А звірства ХАМАСу проти цивільних після вторгнення викликали чіткі асоціації з поведінкою росіян у Бучі та на Житомирській трасі. В умовах раніше згаданого загального дефіциту уваги, закарбувалися саме ці перші і найсильніші враження. Тому останні цивільні жертви ізраїльських бомбардувань у Газі поки є менш помітними для українців.

Має значення й те, що Ізраїль, так чи інакше, належить до табору демократичного Заходу, який є нашим головним союзником (навіть попри те, що сам Ізраїль не поспішає “дружити” з Україною). Натомість за ХАМАС чітко простежується рука наших ворогів: путінської росіі та її авторитарних спільників.

Тут, щоправда, виникають проблеми. Глобальний Південь переважно на палестинському боці. Київ зі своєю радикально проізраїльською позицією може втратити довіру країн, прихильності яких так наполегливо домагався.

Та й Захід після встановлення кривавого “паритету” цивільних жертв більше схильний до дипломатії, а не до безумовної підтримки Ізраїлю. І його ініціативи з пошуку компромісу замість перемоги у Секторі Газа можуть небезпечно екстраполюватися на ставлення до російсько-української війни.

Крім суто гуманітарних питань, постає і такий аспект, як чинність міжнародних угод та рішень ООН. Україна на свій захист постійно апелює до міжнародного права: визнання кордонів 1991 року.

Так от, з точки зору міжнародного права, мають бути дві держави: Ізраїль та Палестина. Якщо Ізраїль спробує вирішити проблему ХАМАСу радикально - знищенням Палестинської автономії чи якоїсь з її частин, то підтримати це - означатиме зрадити базовому принципу правоти України у конфлікті з росією.

Чи не розколює позиція офіційного Києва українське суспільство? Адже серед громадян і захисників України є чимало мусульман…

Феномен сучасної України - це здатність згуртувати для відсічі російським загарбникам дуже різні категорії свого суспільства: правих та лівих, націоналістів та російськомовних, мусульман та євреїв. Але така згуртованість постійно випробовується на міцність.

Зокрема, і далекими від України міжнародними конфліктами. Так було і під час нещодавнього вірмено-азербайджанського протистояння. Українці розділилися в своїх симпатіях. І зараз через конфлікт навколо Сектору Газа ми спостерігаємо схожу тенденцію. На щастя, ці поділи проявляються здебільшого в дискусіях у соцмережах і не підривають обороноздатності нашої держави.

Важливо, що серед українського загалу немає ні ісламофобії, ні антисемітизму. Підтримка тої чи іншої сторони у міжнародних конфліктах здебільшого не пов’язана з релігійними симпатіями.

Наприклад, багато українців підтримували мусульманський Азербайджан, а не християнську Вірменію. І ті ж українці зайняли сторону юдеїв-ізраїльтян, а не мусульман-палестинців. До слова, це працює і поза українським контекстом. Згаданий Азербайджан має досить теплі відносини з Ізраїлем. Натомість клерикальний шиїтський Іран офіційно підтримує Вірменію.

За моїми спостереженнями, образ мусульман в українському соціумі за останні роки істотно поліпшився, а їх соціальна і політична роль зросла. Це має різні причини і прояви. Передусім - міцна та послідовна підтримка України кримськотатарським національним рухом. До цього слід додати привабливу публічну активність ісламських організацій, наприклад, Духовного управління мусульман України “Умма”.

Чимало мусульман прибули захищати Україну з-за кордону - чеченці і не тільки. Участь президента Зеленського в іфтарі разом з українськими воїнами-мусульманами під час цьогорічного Рамадану є офіційним визнанням цих зрушень.

Головне, що Україна поступово позбувається метастазів російського імперського менталітету з його укоріненою ксенофобією та ісламофобією. А світ поступово виходить з режиму “полювання на відьом”, притаманного добі так званої глобальної війни з тероризмом. Сподіваюся, що активізація ХАМАСу не змінить цієї тенденції. Адже з нас вистачить і одного глобального ворога.