Автор: Голова Харківської караїмської релігійної громади, історик та журналіст Олександр Дзюба
Буджак дуже нагадує Крим - степи й море, античні городища й генуезька фортеця, старовинні мечеті й насичена історія.
І, що зовсім несподівано як для прикордоння, там існував потужний центр освіти й науки
Якщо поглянути на мапу України, можна помітити невеликий виступ на південному заході, уздовж чорноморського узбережжя, між гирлами Дністра та Дунаю.
Цей Буджак (у перекладі з турецької “кут”). Назва Буджак не є ексклюзивною у Східній Європі; приміром, схожим топонімом - Покуття - називається південний регіон Галичини. Інша назва краю - Південна Бессарабія.
Запорізькі козаки, що на певний час знайшли там прихисток, трактували цю назву на свій копил: Бісова Арабія.
Мешканцям тієї місцини було від чого впадати в розпач: як і більшість причорноморських степів, Буджак століттями приймав парад народів, які змінювали один одного, здається, всю відому нам історію. Господарями цих приморських степів були греки, скити, ґети, даки, римляни, ґоти, гунни, праболгари, слов'яни.
Плаский степ, морські лимани й кілька міст, дуже давніх, із довгою й цікавою історією - Аккерман (Білгород-Дністровський), Ізмаїл, Рені, Кілія. Деякі з них ведуть своє походження ще від часів всюдисущих давніх греків. У VI ст. до н.е. на березі Дністровського лиману вони заснували місто Тіра.
Його руїни й нині можна побачити у центрі Білгород-Дністровського, поруч зі стінами фортеці генуезців. Римляни перебудували Тіру й насипали Траянів вал, який і став північною межею краю, де була панівною антична культура: Візантія, східний уламок Римської імперії, а згодом Болгарське царство, стали наступними суверенами цієї провінції.
З часів князя Святослава теренами володіли спочатку київські, а згодом галицько-волинські князі. Там кочували печеніги, згодом і половці.
Татари (які, як свідчать історичні джерела, переважно є нащадками тих же половців) з’явилися та у XIII ст., та ненадовго, бо наступні два століття Буджак вже входив до Молдавського князівства. У 1484 р. цей край (а отже й вихід до Чорного моря в Молдови) забрали турки-османи.
І тут почалося найцікавіше. Окрім зведення потужних фортець - Аккермана, Ізмаїла, Кілії - османи спромоглися, здається, на абсолютно неможливу річ для небезпечного пограниччя - створили там центр науки й просвіти.
Османський Буджак був країною контрастів. Степами кочували ногайці білгородської орди, що жили у пересувних вежах - шатрах, як і їх далекі предки, були воїнами й скотарями, в той час, як у сусідніх містах розквітла вишукана східна культура.
Аккерман, нині Білгород-Дністровський - батьківщина видатного ісламського вченого XVIII ст. Мухаммада аль-Аккірмані, автора понад 60 праць у галузях ісламської традиції, арабської мови, філософії, права й медицини.
Про високий рівень його знань свідчить той факт, що вчений був суддею в Мецці - святому місті ісламського світу. Його учнем був Муртада Ефенді, тонкий знавець релігійної традиції та світських наук, кримчанин за походженням, який став головним суддею (каді) в сусідньому з Буджаком Едисані (нині це територія Миколаївської області).
Ще один контраст цього краю: ногайці були підданими кримського хана, а міста Буджака були у володінні османського султана. Утім, на початку ХІХ ст. Російська імперія дотяглася й туди.
Населення було вигнане до Добруджи й Туреччини, майже всі мечеті зруйновані, а регіон став звичайною сонною російською провінцією, де про минуле нагадували лише поодинокі збережені пам'ятки минулого.
