В рамках проєкту «Аскєри Криму», де розповідається про воїнів ЗСУ кримськотатарського походження, інформаційне агентство QIRIM.News взяло інтерв'ю в Ісмаїла Халікова.
Ісмаїлу 36 років, він народився в Криму, його батьки одними з перших повернулися в Крим після депортації. В Ісмаїла три вищих освіти, серед яких: Міжнародні відносини, Країнознавство, та Державне управління.
Халіков одружений, має доньку та сина.
Спогади про Крим
Ісмаїле, чим Ви займалися до анексії Криму?
— До 17 років я жив в Криму: навчався, допомагав батькам з роботою у сільському господарстві, а потім переїхав в Київ. Влітку 2013 року прийняв рішення, що вертатимусь, мав певний план стосовно цього, але ми всі знаємо, що потім Крим анексували. Цю подію я зустрів в Києві, на Майдані.
Чим займалися до лютого 2022 року?
— Працював в державному підприємстві Медичної закупівлі України, а саме — був начальником відділу забезпечення діяльності. До 2014 року працював в компанії Toyota. Там регістру вав автомобілі в державних органах.
Як Ви зустріли початок війни у 2014, та 2022?
— У 2014 був активним учасником Майдану, потім, коли ми всі розуміли, що відбувається анексія, коли російські війська захоплювали адміністративні будівлі, ми зібрали ініціативну групу, та намагалися повідомити про це нашим державним органам. Згодом, небайдужі люди створили «КримSOS»
Займався волонтерською діяльністю, допоки не створили посаду уповноваженого при президенті України у справах кримськотатарського народу, куди назначили Мустафу Джемілєва. Під нього створили відділ забезпечення діяльності уповноваженого. Так у 2014 році почалась моя державна служба в цьому відділі.
24 лютого зустрів прокинувшись о 5 ранку. Я чекав на це, тому все вже було готово: тривожна валіза, повний бак дизелю тощо. Пам'ятаю, як пішов в АТБ, скупився, та спостерігав паніку, черги на банкомати, як одного бідолагу мало не збили на дорозі.
Згодом, ми зібралися зі знайомими, вирішили, хто які ролі буде виконувати. Сім'я виїхала в безпечне місце. Дочекався моменту, коли спав ажіотаж з заторами та поїхав.
Потім, я поїхав у військкомат, щоб вступити в ЗСУ і через декілька годин, 25 лютого, я вже був біля Чернігова. Були там до відступу російських військ. Згодом відправились на Донбас.
Чому Ви пішли в ЗСУ? Яка у вас була мотивація?
— В сенсі? Країна була в повній небезпеці, я не бачив іншого шляху, окрім того, щоб взяти в руку зброю.
Я ще у 2014 році хотів піти в військо, але військком відмовив, через мою кримську прописку, обґрунтувавши це потребою пройти «перевірку на сепаратизм». Він запропонував піти в добровольчий батальйон. Знаючи рівень організації добробатів (на стан 2014 року) я сказав, що хочу саме у військо. Мені знову відмовили.
З якої ви бригади/батальйону, та яка ваша роль у воєнному ремеслі?
— Я командир автомобільного відділення взводу матеріального забезпечення стрілецького батальйону танкової бригади.
Моя роль — забезпечення. В самому широкому розумінні цього слова: від продуктів до боєприпасів: питна вода, технічна вода, продукти, боєзапаси. Забезпечую людей, хто на першій лінії, хто на нулі.
Матзабезпечення — це важливо. Якщо є солдат в окопі, який беззаперечно приймає всі тяготи війни на себе, то повинен бути той, хто привезе йому сухпай, патрони тощо. Якщо вони будуть без забезпечення, то думайте самі, що буде. Військові з матеріального забезпечення теж гинуть.
Особливо неприємно, коли це не розуміють цивільні, які тільки й пишуть щось у соцмережах. З нещодавнього, що бачив: «злочинця — на Бахмут, в окопи». Фронт — це не виправна колонія.
Рамадан під час війни
Ви тримали піст цього року? Я знаю, що Коран дозволяє не тримати піст, коли ти воїн, або в дорозі.
— Цього року я не тримав, бо саме так — я завжди в дорозі. За день 400-500 км, в середньому. Пару разів було 1000 км за добу. Дорога, це витрата концентрації, уваги, енергії. Твій день проходить не так, як в цивільному житті.
Розкажіть про свій досвід служби, про етапи, які проходили як військовий.
— Досвіду багато не буває. Пам'ятаю ще підготовку під час строкової служби у 2010-2011 роках.
Так вийшло, що це був закат української армії, кульмінація його розвалу, яку середини чинила саме росія.
— Але наша частина була одна з небагатьох "стреляючих". Ми майже не виходили з полігонів.
Вигравали навчання, наприклад "взаємодія 2010", як найкращий піхотний батальйон сухопутних військ.
Вам це допомогло впевненіше почуватись зараз?
— Так, я як мінімум знаю, як поводитись зі зброєю. А ще, я опонував головну навичку солдата: Я вмію копати (сміється) і вмію швидко. Знаю, які ґрунти бувають: Припустимо, на Чернігівщині пісок. Там легко копати, але треба укріпляти бліндажі, окопи, щоб не сипалось. В Криму (степовому) земля схожа на Донбас, там багато грязі, вона липка, тверда, її важко копати, іноді навіть треба кіркою працювати. На Бахмутському напрямку взагалі гіпс, її дуже важко копати.
Чи були в вас психологічні зміни? Можете порівняти себе зразка лютого 2022, та зараз?
— В Чернігові було страшніше, бо не було нічого зрозуміло: хто поруч, хто ворог, що буде завтра. Зараз, хоча й інтенсивність набагато більше, зрозуміло що відбувається, почуваюсь впевненішим через це.
Чи змінила вас ця війна за останні півтора року?
— Не сказав би, що я сильно змінився, бо мені вже 36 років. Сподіваюсь, що мене не настигне посттравматичний синдром, як деяких військових.
Я намагаюсь бути спокійним, тримати здорову комунікацію зі своїми побратимами, бути командою. Коли ти знаєш, що твоя спина захищена — це допомагає тримати себе в рівновазі.
Ваш найяскравіший момент під час служби:
— Коли над головою розкривається «ураган». Цей момент я запам'ятав назавжди.
Якщо про приємне, то коли окупанти відступили від Чернігівщини. Приємно, коли все виходить. Коли люди присилають запчастини. Друзі, колишні однокурсники стільки всього надіслали, що не в кожному топовому СТО таке буде.
Приємно те, що в відділенні ніхто не загинув і у взводі теж. На жаль, тільки в батальйоні.
Чи були в вас психологічні зміни? Можете порівняти себе зразка лютого 2022, та зараз?
— — В Чернігові було страшніше, бо не було нічого зрозуміло: хто поруч, хто ворог, що буде завтра.
Зараз, хоча й інтенсивність набагато більше, зрозуміло що відбувається, почуваюсь впевненішим через це.
Халіков з сім'єю
Які ваші мрії, плани?
— Мрію про кримськотатарську національну автономію у складі України.
Мрію відпочити, але мені не віриться, що в Криму це вдасться.. Як показує історія, москалі ніколи нормально не уходили з Криму. Можливо нас буде чекати там виженна земля: отруєні свердловини, розтяжки в лісах, екологічна катастрофа...
Сподіваюсь, що так не буде.
Навіть попри те, що росіяни примусово роздали всім паспорти та вважають там всіх «своїми»?
— Приклад Херсону показав, що для них немає своїх. Росія ніколи не цінує людей.
Я бачив своїми очима, як вони поклали 200 людей на одній ділянці, тільки за день. Пішли дві роти, як зомбі. Наші хлопці їх поклали, вони й там і лежать.
Я правильно вас розумію, що перемога не означає те, що нам можна відпочивати?
— Я розумію деяких людей в рожевих окулярах, бо їм не доведеться це розгрібати. Розумієте, я шість років відпрацював в державних органах, та я розумію, з чим принаймні доведеться стикнутись: корупція, припустимо.
І це тільки одна проблема, яка вганяє мене в депресивні настрої.
Я розумію, що багато людей в нашій країні не вчаться, та все ще беруть хабарі, попри те, що хтось може чогось не отримати на фронті, та померти через це.
Це дуже сильно мене пригнічує і я розумію, що в Криму, після перемоги може бути та сама історія.
