«Повертаємось додому» — депортація, окупація, війна кримських татар. Як історія кримських татар вчить, що всі українці врешті повернуться на Батьківщину?

Публікації
Асіф АлієвQHA
18 Травня 2022, 16:56
Асіф АлієвQHA
18 Травня 2022, 16:56

Цей текст — уривки сімейних історій трьох поколінь кримських татар. Депортація, окупація та війна — спільне в кожній історії — сила та незламність духа, готовність боротись за свою свободу та майбутню.

«23 травня 1991 року наша родина повернулась додому, в Крим», — починає історію своєї родини народний депутат України Рустем Умєров, етнічний кримський татарин. Його родина, як і десятки тисяч інших кримськотатарських родин, 45 років жила у вимушеній депортації, в Узбекистані. 

Депортація кримських татар 1944 року — одна з найтемніших сторінок в історії народу. За 2 доби — цілий народ, 200 тисяч кримських татар, втратили все: рідних, домівки, звичне життя, Батьківщину.

Депортація

Депортація кримських татар була заздалегідь спланована Кремлем. Зла іронія, але в Москві відтоді навіть словник не змінився — депортацію цілого народу з їх історичної Батьківщини керівництво Радянського Союзу називало «спецоперацією».

12 травня 1944 радянська армія, після завершення наступальної операції проти німецьких військ, повністю звільнила Крим від нацистів. Безпечна атмосфера миру в Криму панувала недовго. Всього шість днів.

18 травня 1944 року, символічно — о 4-ій ночі — 32 тисячі працівників НКВС одночасно увірвались у будинки десятків тисяч мирних кримськотатарських родин. Методички все ті ж — кримських татар назвали «зрадниками», які становлять міфічну загрозу країні.

5 хвилин на збори, маленька торба та дорога у невідоме. Для багатьох цей шлях став без кінцевої точки призначення. За підрахунками Національного руху кримських татар, до 40% кримських татар померли — під час самої депортації та  перші роки після неї.

Кримських татар в поселеннях селили в непридатних для життя будинках — без даху, під відкритим небом, в умовах антисанітарії. Тільки в перші півроку, за офіційною статистикою НКВС, загинуло 7% депортованих кримських татар.

Замість нагород — трудові табори

У роки Другої світової війни в лавах Червоної армії воювали багато кримських татар — приблизно 20 тисяч людей.

Замість нагород за перемогу у війні проти нацизму, радянська влада висилала в трудові табори (всього радянська влада відправила з військових частин у спецтабори приблизно 9 тисяч кримських татар-учасників війни), а їхні родини — жінок з дітьми — депортувала.

Іншу частину кримськотатарських чоловіків — майже 5 тисяч людей — вислали в трудові табори заздалегідь, за декілька днів до запланованої депортації.

«Коли почалась Друга світова війна, дідусю було 15 років. Німецька армія його кілька разів насильно забирала в трудові табори, але щоразу він втікав. В останній трудовий табір його забрала радянська армія — на Урал. Півроку всі кримськотатарські хлопці жили мріями повернутись в Крим. Поки одного вечора їм місцевий таборний охоронець випадково не розповів, що повертатись їм нема куди. Так мій дідусь дізнався про депортацію, про те, що всі його рідні десь в таборах, а батьківського дому більше немає», — розповідає свою сімейну історію Ленур Мамбетов, директор Фонду національного добробуту Криму.

Його Фонд до війни працював над будівництвом спільно із турецьким та українським урядами 1000 квартир для кримських татар, вимушених переселенців.

Представниця президента України в Криму Таміла Ташева згадує, що її родину радянська армія депортувала не з Криму, а з австрійського робочого табору:

«Прабабця Саміє працювала на севастопольському рибному заводі. Коли німці окупували Севастополь, вони забрали велику кількість людей на промислові роботи в Австрію. В день, коли радянські війська зайшли в австрійські табори, бабуся думала, що нарешті поїде додому — в Крим. Натомість її звідти депортували в Узбекистан».

Лише 20 років після депортації, кримські татари постійними політичними акціями домоглись, щоб Верховна Рада СРСР у 1967 році визнала «необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар». Щоб повернутись на Батьківщину, кримськотатарський народ боровся ще 22 роки — лише у 1989 року Верховна Рада СРСР визнала депортацію незаконною та злочинною, а кримським татарам дозволили повернутись додому.

Шлях додому в Крим

«Як тільки наша родина дізналась, що можна повернутись додому, ми залишили все, що у нас було, зібрали все життя в один 20-тонник, і поїхали в Крим. В перші часи було дуже складно — три родини жили в одному будинку, батькам не давали роботу, ми їли лише картоплю, навіть м’яса не було», — згадує Фелікс Караєв, волонтер Координаційного центру Меджлісу у Львові, який розгорнули в перші дні війни Росії проти України для допомоги українським громадянам з евакуацією та забезпеченням гуманітарних потреб.

Такі історії можна почути практично в кожній кримськотатарській родині: незалежно від матеріального стану чи соціального статусу в країнах депортації — кримські татари все залишали, щоб повернутись на Батьківщину. З країн Центральної Азії кримські татари повертались по декілька діб, переповненими машинами — по 5-6 людей в одній автівці — у літню спеку, з усіма речима, які у них були. Аби скоріше додому.

«Умов для життя для кримських татар тоді не було. Нас відмовлялись брати на роботу, до нас упереджено ставились у суспільстві, деякі навіть боялись. Але ніхто не скаржився — вперше ми були вдома на рідній землі», — описує історію повернення своєї родини Ельдар Умєров, керівник благодійної організації Evkaf, яка в партнерстві з турецьким урядом організовує гуманітарну допомогу для українців та кримських татар сьогодні під час війни. 

Повернення в Крим тоді не означало автоматично нормального ставлення та зрівняння у правах кримських татар. Радянська пропаганда міцно вкоренилася у свідомості жителів Криму, яких у 1950-х примусово завезли в Крим замість кримських татар.

«Наприклад, я був перший та єдиний в школі кримський татарин, і всі діти думали, що я буду їх вбивати. Мій батько не міг влаштуватись на роботу, бо потрібна була прописка. А прописку не давали, якщо ти не працевлаштований. Складалось враження, що вигадали все, щоб ми не почувались комфортно у себе на землі», — згадує Ленур Мамбетов.

Наступні 20 років після депортації для кримськотатарського народу стали періодом боротьби за право мирно жити, працювати та розвиватись у себе на Батьківщині. Щоб знову втратити все — у 2014 році, з початком тимчасової окупації Криму.

«У депортації наша родина жила заможно, у нас був великий будинок, батько заробляв хороші гроші та мав хорошу роботу. Ми все залишили, втратили всі гроші, аби повернутись додому. В Криму почали будувати новий будинок. Будували двадцять років  — добудували, іронічно, у 2013 році», — розповідає Таміла Ташева.

Революція та окупація

Тимчасова окупація Криму для кримських татар стала початком іншої депортації. Цього разу їх не вивозили ешелонами в іншу частину континенту. Натомість Кремль створив всі умови, щоб вони почували себе в депортації у себе на землі, почувались чужинцями вдома.

«Ще з перших днів Революції гідності стало зрозуміло, що Росія розхитує ситуацію в Криму — з Москви постійно приїжджали політики, військові, політологи. Після незаконного голосування 27 лютого під дулами автоматів у Верховній Раді Криму, ми одразу створили координаційний центр допомоги в Києві на базі офісу Земляцтва кримських татар», — згадує депутат Рустем Умєров

Паралельно почали міжнародну адвокацію — придумавши «політику шести столиць»: Київ, Москва, Вашингтон, Брюссель, Анкара та Ріяд. Разом із лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим відвідали майже кожну зі столиць, щоб з перших вуст пояснити світу свою позицію.

Всередині країни в цей час Таміла Ташева з командою запустили організацію «Крим_SOS» — спочатку, як інформаційний майданчик, щоб 24/7 надавати всю необхідну інформацію переселенцям з Криму та мешканцям з півострову, стали хабом допомоги для переселенців з Криму, потім ще і з Донбасу. Сьогодні — це велика організація, яка займається моніторингом порушення прав на тимчасово окупованих територіях, юридичною допомогою політичним переслідуванням».

Протягом останніх восьми років Росія продовжує репресивну політику проти кримських татар, яку почали з часів Російської імперії та Радянського союзу. Ледь не щотижня силовики вриваються в будинки місцевих мешканців, залякують їх зброєю та ув’язненням.

Сьогодні в російських тюрмах Кремль утримує 121 політичного в’язня з Криму, більшість з них — кримські татари.

На півострові заборонили діяльність Меджлісу кримськотатарського народу, закрили всі незалежні кримськотатарські ЗМІ на півострові, не дозволяють працювати кримськотатарським активістам і організаціям.

Війна

Коли почалась війна, команда ФНДК разом із командою благодійного фонду Евкаф з перших днів відкрили Координаційний центр Меджлісу у Львові.

«У нас не було паніки: одразу було чітке розуміння, куди людей евакуювати, ми зконтактували з партнерами, які допомогли нам логістично та із розміщенням людей на перший час. Ми запустили кол-центр, який працював 24/7, щоб допомагати людям щодо усіх запитань. Надавали юридичну підтримку, якщо люди виїхали з під обстрілів та залишили вдома документи», — розповідає Ельдар Умєров, який разом із Феліксом Караєвим сьогодні волонтерять в Центрі.

В перший місяць евакуювали декілька тисяч жінок, дітей та людей поважного віку — переважно в Туреччину, за підтримки турецького уряду. А також в Польщу, Румунію, Чехію та низку інших країн.

Згодом з’явилось більше потреби в гуманітарній допомозі —  зконтактували з турецькими партнерами, оперативно налагодили процес логістики допомоги в Україну. Сьогодні вже щотижня в Координаційному центрі Меджлісу зустрічають фури з різною гуманітаркою: їжа, вода, предмети гігієни, одяг. Все одразу доставляють в міста, які найбільшого цього потребують — найбільше в Харків і околиці Київщини — Буча, Бородянка, Гостомель. 

Окремий напрям роботи — забезпечення потреб хлопців на передовій. «Сьогодні ми впевнено закриваємо 90% всіх потреб наших хлопців, які захищають Україну від загарбників. Ми постійно з ним на зв’язку та оперативно реагуємо на всі запити. Більше того, хлопці з нашої команди з першого дня залишили своє звичне життя, взяли в руки зброю та захищають наше майбутнє сьогодні в найгорячіших точках», — каже Рустем Умєров.

Один з них — Ельнур Аметов. До 24 лютого — юрист-міжнародник, радник народного депутата та колишнього політв’язня Ахтема Чийгоза. До війни його головною зброєю були — знання міжнародного права та правозахисна робота.

Після повномасштабного вторгнення він приєднався до лав ЗСУ: «Ще до вторгнення росіян, коли війна відчувалась у повітрі, я чітко знав, що маю захищати Київ зі зброєю в руках, адже столиця — це не тільки координаційний центр оборони держави, але й важливий символ загальнонаціонального спротиву російському вторгненню. Київ мав встояти чого б це не вартувало».

Символічно, 26 лютого — у День кримського спротиву російській окупації — Ельнур долучився до 206-го батальйону територіальної оборони міста Києва.  Коли безпосередньо загроза наступу та захоплення Києва була усунута, російські війська відступили, батальйон направили на південь для виконання завдань.

«Миколаїв і Херсон — це наче дорога на Крим. До 2014 року я спокійно жив і працював в Криму. Після початку масштабного вторгнення Росії 24-го лютого цього року всі часто згадують, як починалася окупація в Криму. Я теж проводжу багато паралелей. Наприклад, тоді в нас можливості не було взяти зброю та захищати наші землі. Сьогодні я вдячний, що можу долучитись до армії та зі зброєю в руках захищати Україну та наше вільне майбутнє», — каже Ельнур Аметов.

Додає, що українська армія ідеологічно на порядок сильніші за російську: «Тому, впевнений, що ми переможемо —  дорогою ціною, але переможемо».

Свого часу кримські татари вже відвоювали своє «додому» — цього разу вони, досвідчені, пліч-о-пліч воюють за спільне майбутнє та свободу з українським народом. Спільна перемога — це питання часу, найголовніше, що в обох народів є непереможний дух та цінності свободи.