Однією з найвідоміших праць з вітчизняної історії є десятитомна монографія Михайла Сергійовича Грушевського “Історія України-Руси”. На її сторінках постає широка панорама життя українського народу від глибини віків до другої половини XVII ст.
Звичайно ж, у цій книзі приділено чимало уваги одній з ключових постатей нашого минулого – Богдану Зіновію Хмельницькому (1595 – 1657). Зокрема в IX т. цитується лист козацького гетьмана до турецького султана, написаний на початку 1650-х, де йдеться про те, “що він піддається цісареві турецькому і иншого пана над собою не знає; держить закон Магометів, а не грецький – так казав йому при смерти батько, щоб він Магометів закон мав і держав”.
І тут читач, образно кажучи, отетеріває. Ми звикли вважати засновника козацько-гетьманської держави захисником православної віри, під гаслами оборони якої гетьман вів у бій своїх козаків. А от про ісламську віру Хмельницького в підручниках з історії України та науково-популярній літературі нічого не пишуть.
Звісно, віра – питання дуже особисте, і не виставляти його на показ – правильно й похвально, але для істориків потім із такою таємничістю багато клопоту. Біографічні дані дозволяють припустити, що майбутній гетьман вже з юности мав гнучкі погляди на релігію. Богдан Хмельницький здобув освіту в католицькому Львівському єзуїтському колегіумі. Закінчивши гризти граніт науки, він взявся за шаблю: у 1620 р. у лавах армії коронного гетьмана Станіслава Жолкевського був учасником Хотинської війни Речі Посполитої з Османською імперією.
Того року разом зі своїм батьком Михайлом Хмельницьким він брав участь у Цецорській битві, у якій дуже не поталанило їм обом: батько загинув, а Богдан потрапив у полон до турків і перебував у неволі два роки. Він опинився в столиці Османської імперії й там не гаяв часу: вивчив турецьку мову та зміг ретельно придивитися до особливостей турецького війська.
А ще познайомився з важливими персонами держави, й ті знайомства йому стали в нагоді, коли Богдан очолив свою країну та почав налагоджувати контакти з владою Порти.
Про те, як майбутній козацький ватажок вийшов з полону, версії сильно різняться. Чи то козаки-побратими його викупили, чи його мати Агафія, а хтось схильний вважати, що він просто втік разом ще з кількома полоненими українцями. Ту варто нагадати, що в Османській імперії була одна опція швидко позбутися статусу полоненого – прийняти іслам.
Згадаймо те, з чого ми почали розмову – процитований уривок з “Історії України-Руси”. Офіційний хроніст при уряді Османської імперії, а точніше ваканювіс або шехнамеджі (так називалася його посада) Мустафа Наїма значно доповнює ці відомости. У своєму творі з улесливо-квітчастою назвою “Квітник Гусейна у викладі подій Сходу та Заходу” (Гусейн-паша був шефом автора, тож твір названий на честь начальника) він докладно розповів як історію доставки того самого листа, написанного 1652 р. гетьманом Війська Запорозького Богданом-Зиновієм Хмельницьким та адресованого султанові Османської імперії, так і його зміст.
“Упродовж цього місяця [мугаррема] (1-30 грудня 1652 р.) до муфтія (шейхюльіслама) прийшов лист од козацького гетьмана; особа, що доправила його, стверджувала наступне:
“З гетьманом я особисто вів мову; відкрив він мені свою душевну таємницю. Попервах невільник в одного з завідувачів Адміралтейства, який мешкав у [стамбульській] дільниці Касим Паша, путящий, дужий і кмітливий козак, він знайшов нагоду, щоб утекти до власної країни, при тому намовивши піти із собою ще кількох бранців.
Сам за походженням з чересел якоїсь великої свині, діставшись [додому], завдяки своїй пригожості став гетьманом. Одначе в минулому, в невільництві сумному, він навернувся в Іслам, і любов до віри Мухаммеда поселилася в його серці, тож оперезався він щирим бажанням догоджати державі та вірі, однак мовлячи:
“Послужу [Державі та вірі] силою проклятих”, не зізнаючись про свій Іслам тим, що були під його орудою, козацтвом пильно користав. Потому повідомивши ханові про свої обставини, він зустрівся з ним; коли ж хан не повірив, то виконав разом із ним вечірній намаз, відтак продекламував високославний могутній Коран; і отоді хан повірив; але після того підлеглі [гетьману] козаки, довідавшись про його Іслам, збунтувалися та намірилися вбити його; і він тисячами хитрощів ошукавши [їх] та склав оманливу присягу, він і церкву для них (козаків) спорудив і брав участь в обов’язкових марновірних богослужіннях, стараючись тим тримати їх у послуху, як слід, переконав козаків”.
А суть [гетьманського] доручення для чолов’яги та зміст листа [гетьмана були] такі:
“Нині маючи під орудою близько трьохсот тисяч козаків, я оперізуюсь поясом холопства падишагові Ісламу; хай відразу велять мені служити, і я душу й тіло положу [на те]”.
Отже посланець привіз султанові послання від Богдана Хмельницького, який на той час уже був гетьманом Війська Запорозького. Він розповів, що майбутній гетьман в роки полону в адмірала-флотоводця став мусульманином, а повернувшись додому, всіляко приховував цей факт.
Така передмова гінця увінчується змістом листа: гетьман і його військо й надалі вірно служитимуть османському султану. Ще раніше, влітку 1648 р., Хмельницький з султаном узаконили стосунки – Військо Запорозьке ставало підлеглою султанові державою, набувала такого ж статусу, як і сусідні Молдова, Валахія, Кримське ханство – тобто козацька держава мала платити данину Порті, й сторони мали надавати одна одній необхідну військову допомогу.
Докладно про все це можна почитати хоча би в тій же Історії України-Руси Грушевського, чи в тематичних наукових працях. Це може опосередковано свідчити на користь правдивости свідчення Наїма.
Історія, розказана Наїмом, пізніше стала добре відомою науковцям і всім зацікавленим, вона ніколи не приховувалася, але й не підносилася. У ХІХ ст. в кількох книгах була надрукована ґравюра за мотивами оповідання Наїма з таким підписом: “Богдан Хмельницький із кримським ханом під час мусульманської молитви”.
Там зображено гетьмана та його союзника, кримського хана Іслам-Ґерая ІІІ, які здійснюють намаз, сидячи на килимку. Ґравюра друкувалася в творі Осипа Сенковського “Збірка нотаток”, Василя Смирнова “Кримське ханство” та у варшавському виданні 1825 р. “Колекція живописів турецьких”.
Але повірити турецькому хроністові не дозволяли ані суспільно-політичні обставини, ані одинокість його свідчення. До того ж Наїма, хоч і був офіційною особою й чиновником, та це не заважало йому мати репутацію екстравагантної особистости; подейкували, наприклад, що він захоплювався астрологією. Батько й дід Наїми були яничарами, й цей факт родинної історії також міг вплинути на палке бажання літописця бачити інших “новими мусульманами”.
Та до сучасників Хмельницького, певно, якісь чутки таки доходили. Грушевський наводить репліку, що одного разу кинув у вічі гетьману київський воєвода Адам Кисіль: “Пане Богдане, бачу, що наполовину ти Турчин, а наполовину християнин!” Чи це стосується тільки політичного курсу гетьмана на початку 1650-х років?
Український історик ХІХ ст. Дмитро Бантиш-Каменський у своїй “Історії Малої Росії” про Богданового сина, Юрія Хмельницького, який встиг побувати і гетьманом, і монахом, і турецьким в’язнем, писав, що він прийняв іслам, при цьому посилаючись на польські архіви. Наклеп воріженьків, чи щось таке було?
Можна зробити припущення, що релігійна належність Богдана Хмельницького визначалася поточним політичним моментом. З мусульманами він був мусульманином, а з православними – православним. І в цьому він був справжнім політиком.
Ще можна пригадати історію одного будівництва. З золотоординських часів на Черкащині збереглися руїни татарської мечеті. Згодом ті руїни розібрали, а з каменів звели церкву в Суботові, ту саму, біля якої був похований Богдан Хмельницький. Зображення тієї церкви можна побачити на п'ятигривневій купюрі. У світі немає нічого випадкового?
