«Я летів до Узбекистану, приготувавши похоронний саван», – блогер Рустам Карім

Публікації
Анвар Деркач
08 Листопада 2021, 09:56
Анвар Деркач
08 Листопада 2021, 09:56

У сучасному Узбекистані немає вільних ЗМІ. Тому блогери частково взяли на себе їхню роль. Вони перебувають під особливим контролем влади. І хоча було проголошено курс президента Шавката Мірзієєва на лібералізацію, реалізують його карімівські кадри, ті, хто фабрикував справи, катував, просто вдавав, що нічого особливого не відбувається. Як живеться у посткаримівському Узбекистані QIRIM.News розпитав однофамільця покійного диктатора, популярного блогера Рустама Каріма (Карімова).

– Рустам-ак'а, Ви відомий в Узбекистані блогер, критик влади ... Але блогерами не народжуються, ними стають ... Чим Ви займалися, перш ніж почати писати в соцмережах?

– Я народився у Ташкенті у 1975 році. Закінчив ташкентську середню школу №1 із поглибленим вивченням арабської мови. З другого класу арабську викладали. У нас були добрі вчителі. Серед них були ті, хто працював на радянські спецслужби. Тоді базою для вивчення арабської була Сирія, були добрі стосунки з батьком Башара Асада, з Хафезом. Зрозуміло, арабська в радянській школі ніяк не була пов'язана з Ісламом. Після школи хотів вступити і далі вчитися, арабську вивчати. Але тоді без хабарів вчинити було неможливо. Спробував, але не вийшло. Потім займався самоосвітою, багато читав. У батька були друзі, які давали книги арабською. Я мешкав у районі, який вважався бандитським. Показово: коли очікувався приїзд «авторитетної» людини в махаллю (квартал), начальник райвідділу міліції просто зникав. Була така блатна романтика, люди з кримінального світу тоді здавалися такими собі «робин гудами». Це впливало на молодь. Але кримінальний рух держава швидко взяла під контроль. Деяких «авторитетів» убили, когось засудили до найвищої міри, залишили двох, Саліма (Абдувалієва) та Гафура (Рахімова), підконтрольних владі. В Узбекистані наразі немає «авторитетів», є інформатори.

А чим займалися? Хто ви за професією?

– 90-ті роки – початок підприємництва, я тоді зайнявся бізнесом, скуповував баранячі шкури. В Узбекистані не було свого виробництва для обробки шкір, вони фактично контрабандою йшли на експорт через Казахстан. Справи йшли непогано. Бізнес мій був більшим за середній за узбекистанськими мірками. Я почав отримувати пропозиції від представників влади, неофіційні, звісно: пропонували взяти на роботу їхніх людей, навчити. Я розумів – для того, щоб мене потім викинути та відібрати мій бізнес. Я бавив час, обіцяв подумати. Закінчилося тим, що проти мене сфабрикували справу, знайшли чоловіка, який сказав, що я його побив. Я його ніколи не бачив у вічі. Дали три роки. Відсидів рік, вийшов за амністією. Тоді звільнилося багато засуджених за релігійними статтями, які мали відносно невеликі терміни. Дехто встиг виїхати з країни. А хто не встиг – знову сіли, вже надовго.

Ви побували в узбекистанських колоніях двічі. Вдруге зовсім недавно. Як це сталося?

– Перш ніж відповісти на це питання, я розповім, як я потрапив до Узбекистану перед другою посадкою. Адже після першого терміну я поїхав до Киргизії, одружився там, працював. Але мене екстрадували на запит влади Узбекистану.

А в чому Вас тоді звинуватили?

– Інкримінували якісь махінації банківські. А я взагалі до банків не мав стосунку, в Узбекистані тоді це була мертва система, ні про які банкомати, карти не йшлося. Виявилося, що якісь бізнесмени дали свідчення на себе та на мене. Вони на підписці, на волі ходять, а мене у розшук. Зрештою, киргизи мене видали. Батьки дали великий хабар, щоб мене звільнили і закрили справу, я мав відбутися штрафом близько 500 доларів. Коли я дізнався, яку суму дали батьки, я вирішив, що жодного штрафу не платитиму. І таємно знову виїхав до Киргизстану. У мене тоді там сім'я була. Зайнявся продажем автомобілів уживаних, таксував. З 2011 року я вже писав у Фейсбуці, узбецькою та російською. Критикував узбецьку владу.

Про що писали?

 – Я писав про каримівську систему, про те, що знав, що бачив на власні очі. У зоні я не бачив терористів серед віруючих. То були мирні люди, які поширювали свою ідеологію. Вибухи, і 1999 року, 2004 року – провокації влади. Це очевидні речі. Як стара «Волга», яка вибухнула, могла заїхати з вибухівкою до Кабміну? Тоді хізбам давали відносно невеликі терміни. Шість – вісім років. А дехто сидить досі. За місяць до звільнення вивозили на суд, за порушення режиму, на кшталт ходіння по плацу в капцях, додавали термін, посилювали режим. Бувало так, що ті, хто спочатку потрапили до колонії-поселення, досі сидять на особливому режимі. Ось про це я писав. У ті часи в останніх «чорних» зонах, їх було три, Чирчик, Алмалик та Таваксай, взагалі дивовижні речі відбувалися. Наприклад, засуджений украв щось у своїх. За тамтешніми правилами його переводили у відповідну касту, він жив та харчувався окремо від інших. Але виявлялося, що це племінник когось із керівництва управління виконання покарань. І це "утрясали". Братві давали 500 доларів плюс коробка з дорогим алкоголем та шоколадом. Наступного дня така людина, «щур», як кажуть там, уже жила серед мужиків і харчувалася з усіма. Взагалі, в Узбекистані все можливе, за гроші, звичайно. А що за гроші не можна, то можна за дуже великі гроші.

Чому Ви повернулися до Узбекистану?

– Десь у 2011 році я вже мав більше тисячі читачів. Я писав у фейсбуці і одночасно працював у таксі, торгував машинами б/в. Звернувся до представництва управління Верховного Комісара у справах біженців (УВКБ ООН). Але результату не було. Десь у 2012 році почали до мене приходити з Комітету національної безпеки. Я залишався в узбецькому розшуку, бо втік. Киргизи хотіли, щоб я дав згоду співпрацювати. Я обіцяв подумати, а потім вирішив поїхати. У мене був квиток через Стамбул до Львова. Але з Бішкека мене не випустили, зняли з рейсу. Тоді я поїхав до Оша і звідти вилетів до України. А у Львівській області перейшов до Польщі та попросив там притулку. Це був 2015 рік. Чотири роки я там чекав на рішення щодо заяви на статус біженця. Був у процедурі набуття статусу. Працював. Але постійно отримував відмову. Там система така, що підштовхують до скоєння якоїсь помилки, щоби отримати привід для видворення. Якогось моменту я вирішив спробувати отримати статус у Швеції. Але за Дублінською конвенцією я маю просити його в першій безпечній країні, до якої приїхав. Це – Польща. Туди мене шведи та відправили. Мене затримали після прильоту і відправили до табору під Білостоком, закриту територію для біженців. А за чотири місяці поляки відправили мене на батьківщину. То був лютий 2019 року. Вони знали, я для узбецької влади злочинець, бо без дозволу виїхав за межі країни. Коли мене мали екстрадувати, у Києві біля посольства Польщі місцеві мусульмани, біженці та кримські татари проводили пікет на мою підтримку.

После Вашего отъезда в Узбекистане поменялась власть, изменилась политика….Чого Ви очікували щодо себе, своєї сім'ї після приїзду до країни?

– Коли я прилетів до Ташкента, мене допитували цілий день три особи з апарату президента. У влади, та й у багатьох звичайних узбекистанців, є таке уявлення: якщо ти критикуєш владу, то за тобою хтось стоїть. Ось і намагалися зрозуміти, хто ж ... Я летів до Узбекистану і був готовий до всього, кафан (саван) з собою був. Я ніколи ні в кого не брав грошей, пишу тільки те, що бачу. За результатами розмови сказали мені, що не посадять, усе буде добре. Начальник райвідділу поліції своєю машиною мене привіз до батьків додому. А мама побачила його і каже: «Ці люди нас викликали та розпитували про тебе, фото показували».

– За сорок днів після мого повернення помічник колишнього муфтія написав заяву, що я в мусульманському центрі скандалив. При тому, що ми з ним розмовляли, і він подарував мені тафсир Корану. Мені та моєму товаришу Астанову Толкіну дали 15 діб за адмінправопорушення. Нас допитували без адвоката, ніхто не знав, де ми. Правозахисниця Олена Урлаєва шукала нас, але безрезультатно. Після затримання нас привезли з поліції до Служби держбезпеки. Через три дні я потім дізнався, що по телебаченню повідомили, що затримали двох джихадистів. Порушили справу про екстремістські матеріали, які нібито я зберігав у телефоні. У мене під час затримання телефон відібрали. І закачали туди якийсь ролик із ігілівським прапором. А до цього ще й незаконне перетинання кордону. Дали три роки та один місяць колонії-поселення. Суд проходив напрочуд. Відкритий суд за участю журналістів йде з дотриманням усіх процедур. Таке враження було, що суд розбереться і ухвалить справедливе рішення. Але це видимість. В результаті все одно людина отримує термін. Загалом, за статтею про незаконне перетинання кордону термін давності – три роки. У моєму випадку він минув, минуло чотири роки з того часу, як я виїхав з Узбекистану. Мене мали звільнити, але засудили…. Порушень у моїй справі було достатньо. Вже апеляція пройшла, а мене з ізолятора СДБ до колонії-поселення не відправляють. Довелося оголошувати голодування.

Тобто зміни у країні є, але…?

 – Коли я був вперше засуджений, це 2000 рік, відбувалися зміни в системі виконання покарань, майже всі «зони» стали «червоними», тобто контролювалися адміністрацією. Залишалося три так званих «чорних», де вплив адміністрації був абсолютним. Тоді я спостерігав, як за сталінськими традиціями адміністрація нацьковувала засуджених за кримінальними статтями на релігійні. Незважаючи на те, що найстрашнішу колонію «Жаслик» було закрито після смерті Карімова, досі в колоніях залишаються люди, засуджені наприкінці 90-х – початку «нульових» за релігійними статтями. Сидять уже по двадцять років і більше. Я сам зустрічав таких. Про те, що це за зміни, що відбулися після приходу до влади Шавката Мірзієєва, свідчить моя історія.

В колонии-поселении сделали мне на ровном месте два нарушения режима. Сажали в изолятор.  На этом основании Пскентский районный суд перевел меня на общий режим. Там запрещали намаз читать, пост держать в Рамадан, это было в Навоийской колонии №29, сейчас это четвертая зона. Там администрация всячески препятствует соблюдать Ислам. Активисты, которые работают на администрацию, пУ колонії-поселенні зробили мені на рівному місці два порушення режиму. Садили до ізолятора. На цій підставі Пскентський районний суд перевів мене на загальний режим. Там забороняли намаз читати, пост тримати в Рамадан, це було в Навоїйській колонії №29, зараз це четверта зона. Там адміністрація всіляко перешкоджає дотримуватись Ісламу. Активісти, які працюють на адміністрацію, одержують близько ста доларів. А решта, хто працює на промзоні, в моєму випадку це було цегляне виробництво, за місяць отримують три з половиною долари. На ці гроші навіть дешевого шампуню не купиш. До мене не приїжджали родичі до колонії, я попросив, щоби не витрачали гроші. До мене не приїжджали родичі до колонії, я попросив, щоби не витрачали гроші. Одна така подорож коштує близько двохсот доларів. У брата та сестри діти, а батько помер, коли я сидів у ізоляторі СДБ. Коли я приїхав додому, він був здоровий. Допомагали мусульмани там, у колонії. Я виходив на роботу, але зароблених грошей вистачало лише на оплату дзвінків додому. Після загального режиму мене за вигадані порушення режиму суд перевів на «критий», на тюремний режим. Там мене побили, нога була розміром із кирзовий чобіт. Особливо цинічний знущання довелося пережити...Це коли в камері, де сидять шестеро людей, одну годину дають нормальну, прісну воду, а решту часу – солону. Пронос такий, що людина по двадцять разів на добу бігає до туалету. Кожен, а їх у камері шість… Через п'ять місяців мене повернули на загальний режим, я скаргу подавав і її задовольнили. Невдовзі я звільнився умовно-достроково. І за кілька місяців залишив Узбекистан. Якраз на день президентських виборів.

То що змінилося в Узбекистані зі зміною влади?

– Багато обіцянок, але реальних змін… На слідстві політичних та релігійних тепер не катують…. У зоні можуть побити, на слідстві – ні…. Терміни тепер дають значно менше. Вільної преси, реальної опозиції не було, так і немає. Колишній міністр внутрішніх справ Зокір Алматов, який керував розстрілом в Андижані, тепер радник президента. Колишній керівник СДБ Рустам Іноятов – радник президента та сенатор. Мірзієєв посадив дочку Карімова Гульнару, заступника голови СДБ Шухрата Гулямова – довічно, та екс-генпрокурора Рашида Кадірова. Це особиста помста, ці люди принижували його за часів Карімова.

Держава розуміє вплив блогерів на громадську думку. І створює мережу підконтрольних блогерів, які порушують якісь дрібні, практичні побутові теми. Але ніхто не говорить про те, наприклад, що узбечок, які повернулися з Шама після падіння так званої «Ісламської держави», саджають у в'язниці. Допомогли повернутись, щоб посадити.

Як ви бачите своє майбутнє?

– Після екстрадиції зі Швеції та Польщі я європейцям не вірю. В Узбекистан повертатися поки що не планую. Хочу подати до Європейського суду з прав людини на державу Польща через те, що видали мене на розправу. Знайомі польські правозахисники, коли довідалися про мій намір, просто зникли через зв'язок. Сподіваюся, що знайдеться країна, яка мене прийме….Може США….Або Канада…