Башкирська режисерка Кірстен Гайнет увірвалася в культурний та інформаційний простір, знявши фільм про мусульманку – дружину засудженого на довічне ув’язнення за повстання проти російської влади. Поява такої стрічки в авторитарній державі – випадок рідкісний. Оскільки сама Кірстен каже, що головна її тема – права людини, вона не змогла оминути своєю увагою репресії проти мусульман Криму. Торік вийшов фільм «Завтра настане учора». Зустріч з Кірстен Гайнет з кореспондентом QIRIM.News була запланована в одному з найбільш релігійних районів Стамбула – Ускюдарі. Того дня чоловік режисерки був зайнятий і не міг супроводжувати дружину відповідно до приписів Ісламу, одночасно виникли перешкоди і в журналіста. Проте, інтерв’ю відбулося. І першим було питання про стрічку, яка вже стала знаменитою - «Дружина». У фільмі «Дружина» Ви розповіли історію мусульманки, яка вирішила чекати на свого чоловіка, засудженого на довічне позбавлення волі за озброєне протистояння з владою. Чи небезпечно це в Росії сьогодні говорити про таких людей, про такі сім'ї? Чи виникали у Вас проблеми у зв’язку з цим? У Росії все складно. І з журналістикою складно, і з документальним кіно складно. З будь-яким видом мистецтва, яке говорить безпосередньо про владу або висловлює свою думку, відмінну від їхніх думок, це все небезпечно. Щодо мене, то я, щоб оминути цю небезпеку, знімала фільм про героїню. Я не знімала фільм про сфабриковану справу, не вдавалася до подробиць особистості її чоловіка та несправедливості до нього. А я зняла про жінку, про його дружину. Вона - приклад мудрості, цнотливості, терпіння. Особистість сильна і водночас слабка. Я через неї показую, що у Росії це не поодинокий випадок. І фільм я присвячую всім репресованим мусульманам, їхнім дружинам, матерям та сестрам. Таким чином я оминула загрозу, яка могла торкнутися мене. Знімаючи не відкрито, я розповідаю не криком, а пошепки. Але правду. Героїня фільму «Дружина» сама побувала у катівнях. І хоча вона слабка фізично і без опіки чоловіка, вона не справляє враження жертви. Чому? Тому що її сила – її терпіння. Її сила – це богобоязливість. Її сила в покорі чоловікові та Всевишньому. Все разом і творить образ сильної жінки. Не перша людина зауважує, що вона не схожа на жертву. Мій фільм був показаний на кінофестивалі Astra Film Fest, це в Румунії, і він брав участь у програмі Women's power - Жіноча сила. І дуже багато відгуків після показу фільму про те, що мусульманські жінки не слабкі, вони сильні. І навіть кінокритик написала дуже гарну статтю румунською мовою. Вона навела мою героїню як приклад зміни стереотипів про мусульманок. Вони не слабкі, вони сильні і цей фільм ламає стереотипи. І в Німеччині також говорили, що вона дуже сильна. І настільки покірна, що вони були здивовані, наскільки європейський менталітет відрізняється від мусульманського. У вашому фільмі немає кадрів із колонії… Ви намагалися потрапити туди та поговорити з чоловіком Вашої героїні? Чи це не входило до Ваших планів? Щодо чоловіка. Коли я писала сценарій, я також хотіла його зняти. Але зрозуміла, що це дуже складно, що туди не потрапити. Туди потрапляють лише федеральні канали, а незалежні режисери, які знімають фільм такого плану, для них це неможливо. І це змінило концепцію фільму. Я вирішила знімати лише його дружину, її дорогу, лише її життя від зустрічі до зустрічі (з чоловіком). І мені цього вистачило. Тому що, якщо показувати чоловіка, то це фільм буде трошки про інше. У мене фільм тому називається Дружина. Дружина, але без чоловіка. Вона як дружина, але чия дружина? Це залишається поза кадром. Вона самотня. Вона живе своїм життям, але при цьому залишається дружиною. Як Ви ставитеся до твердження, що права людини – це тема лібералів, це західні цінності, і до Ісламу вони не мають стосунку? Чи можливо одночасно популяризувати ісламські цінності та відстоювати права людини? Багато мусульманських режисерів знімають фільми про порушення прав. Але найчастіше теми, які вони розкривають, належать до європейських цінностей. І це породжує дисонанс між двома світами. Такі фільми, найчастіше про порушення прав людини, яка живе в ісламському суспільстві і прагне до європейських цінностей, легко потрапляють на фестивалі. Важко популяризувати ісламські цінності та тему порушення прав людини. Щодо суспільства, де герой живе, держави, де він живе… Це складно дається. Але це можна робити. Я саме цим і займаюся. Я не переходжу межі цінностей Ісламу. Я знаю, де Іслам дозволяє, а де забороняє. Не беруся за такі окремі випадки, наприклад, усередині сім'ї, феміністські теми, де, наприклад, жінка хоче піти з дому. Такі випадки більше завдають шкоди Ісламу. І ми маємо з ними боротися всередині держави, всередині ісламського суспільства. Бо європейське суспільство не допоможе. Тому я не беруся знімати такі фільми, де відбувається порушення прав людини всередині ісламського суспільства. Ігрове кіно – колективна праця, колективна творчість. А як це у документальному кіно? У Вас є своя команда, люди з якими Ви працюєте постійно? Знімальна група ігрового кіно більша, ніж у документальному. У документальному кіно ми знімаємо зі звукооператором, координатором та з оператором. Три особи задіяні. Я маю постійну групу. Це композитор, коректор, звукорежисер, оператор та виконавчий продюсер. Ми вже робимо третій проект разом та знайшли спільні точки дотику у плані творчості та якихось ідей, які ми розкриваємо. Зараз працюємо над повнометражним фільмом, який я розробляю, і у нас планується другий етап зйомок. У мене у планах завжди знімати історію. Насамперед звертаю увагу на історію. І мені не важливо, де ця історія відбувається – у Росії, на пострадянському просторі або в Палестині, або в Сирії. Якщо я бачу, що історія зворушлива, що її потрібно розкривати і вона містить у собі глибоку ідею, то я розкриваю її незалежно від місця. У своїй роботі Ви йдете до результату від реальності чи своїх уявлень про неї? Буває так, що на старті у Вас одні уявлення про те, що/кого Ви знімаєте, а наприкінці Ви змінюєте свій погляд? Як такі зміни впливають на результат вашої роботи? Якщо можливо, наведіть приклад. Насправді, документальне кіно не стабільне, не фіксоване. Існує поняття «технічний сценарій», який розробляється до моменту зйомок. Коли ти уявляєш своїх героїв, коли ти уявляєш історію, яку ти бачиш, яку ти хочеш зняти. І коли в момент зйомок ти знайомишся по-справжньому з героєм, проживаєш з ним якусь частину життя під час зйомок, ти більше вивчаєш історію вже перебуваючи в цьому просторі і відповідно змінюється сценарій. Він ніколи не буває статичний, він має свою динаміку. Коли я знімала в Казахстані про турко-месхетинську сім'ю, я уявляла героїню, що вона в мене розмовляє, що вона в мене активна, що веде діалог. Тобто я її описувала за своїми уявленнями. І коли я приїхала, то побачила, що вона зовсім не говорить, що в неї інший темперамент. І мені треба було сісти та поміняти сценарій. І сценарій змінився на краще. Це приклад того, що в уяві одне, а за фактом виходить зовсім інше кіно. Є, звісно, точки дотику – це тема. Вона не змінюється, ідея не змінюється. Але змінюється характер, атмосфера, настрій фільму. Ви зняли фільм про становище кримських мусульман на їхній батьківщині, в Криму. Які проблеми Вам довелося подолати під час роботи над фільмом? Спочатку я бачила всі ці репресії, всі утиски, які проводяться щодо кримських татар, дивитися на це було просто неможливо. Якщо я знімаю кіно, то я маю знімати саме таке кіно, саме таку тему на захист мусульман у такій державі. Відповідно, я готувалася довго. Я тоді жила у Росії. Мені потрібно було домовитись зі своїми близькими, обговорити всю ситуацію, що я вирішила зняти такий фільм. Бо тема дуже небезпечна. Вона завжди експресивна, вона завжди гостра. І ці в'язні, які сидять за статтею 282 – екстремізм та тероризм, і фінансування там навіть є, звичайно, це пряма стаття щодо підтримки тероризму. Щоб зважитися на такий фільм, я продумувала півроку. Потім, коли я таки наважилася, я написала сценарій, поговорила з Лутфіє Зудієвою. Вона надала величезну підтримку, знайшла трьох героїв, яких я попросила. Кірстен Гайнет в Криму Ми розпочали у січні 2019 року зйомки, які проходили приблизно 2 тижні. Вони проходили в Сімферополі, Бахчисараї та по всьому Криму. Ми їздили містами, селищами, знімали і загалом у нас жодних проблем не було під час зйомок. Єдине, що нам довелося обійтися без звукооператора, щоб не світитися з камерою, з великою «пушкою» - мікрофоном. Знімали без звуку, звук писався на окрему камеру. Під час монтажу у нас виникли деякі проблеми зі звуком. Через це монтаж розтягнувся на півтора роки. Але звукорежисер зміг правильно оформити звукову доріжку та музично це оформити. У нас, в принципі, вдалося вийти на хороший фінал фільму. Яка доля цієї стрічки? Хто зміг її подивитись? Мій фільм «Завтра настане вчора» вийшов 2022 року. Ми почали активно займатись відправкою на кінофестивалі. Відправкою займається російське фестивальне агентство. Війна в Україні негативно позначилося на моєму фільмі. Напевно, ви знаєте, що було багато петицій підписано, щоб не брати російські фільми в програми європейських кінофестивалів. І тому мені надходили відповіді з відмовами. І ми змінили навіть адресу відправлення, поставили Туреччина. Але особливої ролі це не зіграло. Особливо не беруть польські кінофестивалі. У них, мабуть, сильно зіпсовані відносини з Росією. Проте, фільм брав участь у низці кінофестивалів. Він був показаний у Португалії, Болівії, також у Франції був показаний на кінофестивалі «Sign of the night» і отримав премію. Також був показаний у Туреччині. І наступний показ у нас планується у «Бардок фест». Це московський фестиваль. Він перейшов в онлайн, бо закрився того року. Його заборонили. І проводили один незалежний показ у Пушкін хаус, це кіноклуб, який знаходиться в Лондоні. Були організатори з України та з Росії. На показі було багато цікавих людей. У нас був онлайн-формат обговорення. Також був присутній радіожурналіст із BBC. Він написав дуже гарну статтю про кримських татар. Він дуже позитивно відгукнувся про фільм, подякував мені. Був здивований, що репресії не припиняються, а лише посилюються. Розкажіть про систему прокату документального кіно. Як вона функціонує та яку аудиторію дозволяє охопити? Прокат кіно в Росії погано налагоджений. Тільки зараз розпочинаються перші кроки прокату на широкі екрани документального кіно. Цьому сприяли санкції, тому що європейські та американські фільми не надходять на великі екрани. Але незалежних режисерів у списках дуже мало. Це пропагандистське кіно, це військове кіно, яке фінансується Міністерством культури РФ, а також регіональними міністерствами. Таких фільмів, які говорять правду та критикують на фестивалі у Росії складно показати. Там сувора цензура. Як Вам вдається поєднувати свої обов'язки дружини та матері маленьких дітей зі зйомками? Насправді, це не так просто. Коли я знімала фільм «Завтра настане вчора», ми їздили до Криму сім'єю, з чоловіком, з татом та з дитиною. З татом ми їздили безпосередньо на зйомки, а чоловік залишався із сином. Зараз діти підросли, старшому 4 роки, молодшому 2, я їх залишаю з бабусею та з дідусем, а сама їжджу на зйомки. Альхамдуліллях, у мене є тато, він завжди мене супроводжує. І щоб я не нервувала, не сумувала, треба дітей залишити, знайти охорону. Насправді Аллах допомагає. Коли мені ідея спадає на думку, я в першу чергу звертаюся до Аллаха, роблю істихару. Якщо є в цьому благо, шлях не буде складним для мене. І, альхамдуліллях, завжди мої зйомки проходили дуже легко за допомогою Аллаха. Без допомоги Аллаха нічого не виходить. Я дуже глибоко відчуваю підтримку Аллаха. Коли я, наприклад, знімаю фільми, то які б складності не були – завжди полегшення швидко приходить. Моє терпіння відчувається, але полегшення завжди приходить, коли я проходжу це випробування. Було таке, що коли ми їздили до Криму, у нас дитина захворіла на ангіну. Була дуже висока температура, і я не могла залишити його. Я надавала вказівки оператору, які сцени потрібно знімати. Але оскільки не все на плечах оператора, то мені доводилося залишати дитину з батьком. І тоді я відчула, як мені Аллах допомагає через кримських татар. Кримські татари знайшли лікаря. Вона мешкає у Сімферополі. Вона щодня приходила до мого сина, дивилася горло і виписувала ліки. Альхамдуліллях, допомога завжди є, яких би складнощів не було. Я завжди це бачу, відчуваю і дякую за це. Існує стереотип, що режисер – це людина владна. Він повинен організовувати простір, спрямовувати людей, пам'ятати одночасно дуже багато речей, значно більше, ніж інші учасники творчого процесу. Це не дуже поєднується з іншим стереотипом — якою має бути мусульманка, дружина і мати. Що ви можете сказати про це? Саме у Вашому випадку як це відбувається? Коли я працювала до Ісламу, я була іншою людиною, дуже категоричною, йшла напролом. Мабуть, у мене не вистачало м'якості, терпіння, було дуже вибуховим. Тільки з приходом в Іслам я дуже сильно змінилася, альхамдуліллях… І зараз, які б складності у нас не були в процесі зйомок, я ніколи не засмучуюсь. Буває, що ми цілий день знімаємо та нормального матеріалу не зняли. Тоді я говорю: значить, Аллах так вирішив. Це розуміння прийшло з Ісламом. Терпіння та прийняття будь-яких ситуацій, які зі мною відбуваються на зйомках. До Ісламу інші роботи я мала. Зараз мої роботи більш спокійні та глибші. Але у плані сюжету складніші. Тому що я їх знімала зі спокійним серцем, без фанатизму і завзяття - аби зняти. Зараз виходить зняти – тішуся. Не виходить - кажу: значить краще попереду. З таким підходом працювати краще. При цьому я зберігаю свою енергію, яку не витрачаю на емоції та нерви. У мене був раніше комерційний проект. Він для мене відповідальніший, бо замовник не я. І там були складнощі у зйомках. Знімальна група, помічаючи мій спокій, переймає його, краще впорається зі своїми обов'язками. І це дуже важливо. Усі на своєму місці мають бути головними: і режисер, і продюсер, і оператор. Але ідейний натхненник і мислитель один. Такий у мене підхід. Оскільки я мусульманка, в хустці, мати, жінка, дружина, звичайно ж мені не властиво когось ображати, виявляти нетерпіння. Бо насамперед я мусульманка, потім уже режисер. Я не хочу псувати імідж мусульманки. Адже я працюю не лише із мусульманами. І вони мене бачать, як я себе проявляю. Для мене це дуже важливо показувати імідж Ісламу через себе. Показувати, що мусульмани виявляють м'якість до всіх, хто межі не переступає. Вони за істину, вони за справедливість, вони виборюють справедливість. Це я намагаюсь показувати. Не завжди це виходить з моїми близькими, але мені це важливо показувати для немусульман. Є думка, що мусульмани неосвічені, вони з Кавказу, вони кричать, б'ють. Такий стереотип є. І я з ними борюся. У Вас є ідеї для нової стрічки? Поділіться коротко, якщо не секрет. Ідея з'явилася три роки тому. Я прочитала статтю в газеті Middle East Eye, я одразу закохалася в цю історію, я побачила себе, що я можу зняти. Я не знала, чи зможу я туди поїхати, чи відпустить мене сім'я… Було дуже багато питань, як знайти цього героя та й місце, про яке було написано. І ось я вирішила, що я маю його реалізувати, почала шукати журналіста, автора статті і знайшла, вона говорить тільки арабською..Я писала їй на Фейсбуці, що прочитала її статтю, як я можу знайти героя та зняти. І вона дала контакти свого друга, який говорить англійською, яка може мені допомогти. І ми з ним розпочали ділове листування, я йому дала завдання зняти це місце, фото та відео та мене познайомити з цим героям. І з цього моменту у нас розпочалася підготовка до зйомок документального фільму, дія якого відбувається у Палестині. Через 9 місяців після того, як я почала готуватися ми відзняли перший етап, це було у листопаді, ми знімали два тижні. Наразі йде стадія продакшну, у травні другий етап зйомок, а потім уже монтаж. Поки я не можу говорити про що, не можу ідею розкривати, бо ми вдруге туди поїдемо, і я боюся, що мене можуть не пустити туди, бо перший раз дуже перевіряли.