QIRIM.Media публікує повний текст промови Леніє Умерової на засіданні Ради Безпеки ООН про власний досвід незаконного ув’язнення та систему репресій росії проти українських цивільних.

Мене звати Леніє Умерова. Я кримськотатарська активістка, правозахисниця та колишня політувʼязнена. У вересні 2024 року мене звільнили та повернули до України в межах обміну полоненими. Це стало можливим завдяки величезним зусиллям Координаційного штабу, українських активістів, представників уряду, міжнародних інституцій та всіх, хто відмовився дозволити світу забути про мене. Сьогодні я хочу розповісти вам, як працює російська система репресій проти українських мирних жителів.

Я — кримська татарка. Ми — корінний народ України з власною мовою, культурою та історією, а Крим — наш єдиний дім. Після депортації в 1944 році наш народ десятиліттями боровся за право повернутися додому. Після окупації Криму росією переслідування знову розпочалися: арешти, репресії та політично мотивовані судові переслідування. Сьогодні нове покоління кримських татар продовжує стикатися з цими переслідуваннями.

Нині я хочу поділитися з вами своєю історією.

Наприкінці 2022 року я поїхала до окупованого Криму, аби побути зі своїм важкохворим батьком, який жив у Криму. Він очікував на складну операцію, і ми не знали, яким буде результат. Я хотіла бути разом з родиною в один з найтяжчих моментів нашого життя. А натомість опинилася в російській неволі.

Коли я перетнула кордон між Грузією та росією, мене затримали. Прикордонники дізналися, що я громадянка України, з Криму, і не маю російського паспорта. Приїхало четверо чоловіків у цивільному одязі, силоміць посадили мене в машину та вивезли в невідомому напрямку.

Мене допитували близько семи годин. Потім, спираючись на сфабриковані звинувачення, мене помістили до центру утримання іноземних громадян. Це був початок того, що я можу описати лише як карусель репресій. Протягом наступних шести місяців я пройшла через сім різних місць утримання. Одну камеру змінювали іншою, а більшу частину часу я підтримувала себе сама.

Мене незаконно утримували під вартою через низку сфабрикованих адміністративних звинувачень. Мене переводили між центрами утримання іноземних громадян та слідчими ізоляторами у Владикавказі та Беслані.

Я пам'ятаю один з перших допитів. Він відбувався прямо в моїй камері.

У такі моменти відчуваєш себе повністю безсилим — настільки безсилим, що іноді просто не вистачає слів, аби це описати.

У якийсь момент нам навіть вдалося домогтися мого звільнення через касаційний суд. Це був третій місяць мого полону.

Але щойно відчинилися ворота в'язниці, мені на голову одягли мішок і знову забрали в невідоме місце.

Наступного дня я вкотре опинилася у в'язниці — цього разу в іншій. Але моя історія не є винятком.

І ось на чому я хочу наголосити: те, що сталося зі мною — це частина системи. Росія використовує незаконні затримання, ізоляцію, сфабриковані адміністративні та кримінальні звинувачення, тортури й так звані «карусельні затримання», щоб тримати українських цивільних осіб у полоні на окупованих територіях.

Людей просто викрадають. Їх тримають без зв'язку із зовнішнім світом, без доступу до адвокатів і без можливості повідомити своїм родинам, де вони перебувають. Саме це сталося з Хатідже Буюхчан. Навесні 2025 року вона добиралася додому автобусом, але так і не доїхала — перестала відповідати на телефонні дзвінки та фактично зникла. Лише за кілька місяців її особу було встановлено в Сімферопольському слідчому ізоляторі. Хатідже викрали співробітники ФСБ рф. І хоча ця система впливає як на чоловіків, так і на жінок, нещодавнє посилення переслідувань жінок викликає особливу тривогу. Лише в Криму щонайменше 84 жінки зіштовхнулися з кримінальним переслідуванням, а 60 наразі перебувають у слідчих ізоляторах або в'язницях. Жінок переслідують за ймовірний тероризм, шпигунство, державну зраду, фінансування тероризму та так звану «дискредитацію російської армії».

У багатьох випадках ці звинувачення використовуються проти жінок через їхню українську або кримськотатарську ідентичність, політичні погляди, публічні заяви або ймовірну підтримку України.

Те саме сталося і з Діаною Гаврилюк. Як і я, вона поїхала до Криму, щоб побачити свого хворого батька. Її затримали на кордоні, після чого вона відчула на собі систему карусельних ув'язнень. Її так жорстоко катували, що післяопераційні рани почали знову відкриватися.

Неважливо, скільки вам років, чоловік ви чи жінка. На окупованих територіях України, включно з моїм рідним Кримом, всі знають, що вони можуть бути наступними.

Ні я, ні ці люди не потребують жалості. Нам потрібна справедливість. А справедливість означає не лише пам'ятати імена жертв, а й назвати тих, хто відповідальний за їх переслідування та злочини.

Кожна людина, яка замовила, виконала або сприяла цим злочинам, має бути ідентифікована та притягнута до відповідальності. Кожен винуватець має постати перед правосуддям. Росію необхідно визнати терористичною державою на міжнародному рівні. Всіх українських цивільних осіб, яких незаконно утримують під вартою, необхідно звільнити.

Погляди, висловлені автором, можуть не збігатися з позицією редакції.

Фото: Леніє Умерова. Лев Радін.