Офіцер Джеміль Ізмаїлов родом з Криму. Він - підполковник Збройних сил України. У 2017 році закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Відтоді брав участь у бойових діях під час АТО. Після повномасштабного вторгнення захищав Україну, зокрема, на Луганщині, а також у Запорізькій області. Про бої проти «вагнерівців», потреби ЗСУ на фронті, мобілізацію, обіцянки США швидко завершити війну в Україні та перспективи звільнення Криму - в інтерв'ю Джеміля Ізмаїлова QIRIM.News.

«Той, хто каже, що не відчував страху - або неадекватний, або не до кінця усвідомлював що відбувається»

Ми з Вами спілкуємося напередодні Дня Збройних сил України. Ви усвідомлюєте як військовослужбовець ЗСУ, що творите новітню історію України?

Цілком усвідомлюю, в якому сенсі навіть скажу. На жаль, ми стали частиною цієї історії. Тому що бажано, щоб історія розвивалася без воєнних конфліктів, без таких огидних сусідів. При всьому цьому, безумовно, ми скажемо так, відіграємо дуже важливу роль не тільки в житті України, а й взагалі усього світу. Як казав один політик у своїй книзі: «Україна - саме та шахова дошка, на якій розігрується історія людства».

Яким головним принципом Ви керуєтеся у роботі, особливо в зоні бойових дій?

Якщо без пафосу, то просто сумлінне виконання своїх обов'язків настільки, наскільки це можливо в тих умовах, які є зараз. Складно говорити у розрізі якоїсь ідеї чи патріотизму тому, що це питання доволі особисте і про нього можна говорити довго. Але, як нормальний військовослужбовець, просто намагаюся виконувати свій обов'язок.

А коли і де відбувся Ваш перший бій?

Для всіх тих, хто почав службу до широкомасштабного вторгнення, війна поділяється на «до» і «після». Якщо брати до уваги період до 2022 року, ті події абсолютно не можна ставити поруч з подіями і динамікою, які є зараз. Тому, що зовсім різні масштаби, зовсім різні сили були задіяні. Не тільки людський ресурс, мається на увазі, а й засоби, що стосуються і авіації, і ракетних військ противника, і стратегічного призначення, зокрема. Тому однозначно відчуття зовсім інші.

Стосовно першого справжнього бою, якщо його так називати, то це події 2022 року, Луганська область, місто Попасна. Я був у складі 24-ї окремої механізованої бригади, командував одним із батальйонів, які були на напрямку зосередження основних зусиль бригади. І на відповідному напрямку основного удару противника. Він застосував у напрямку Попасної найпотужніші свої сили, в той час це був перший склад сумнозвісної приватної військової компанії «Вагнер». Тому динаміка була дуже-дуже напруженою у порівнянні, якщо брати весь фронт. На той момент було три гарячі точки: Маріуполь насамперед, Ізюм і Попасна. Події почалися з 2 березня. Потивник розпочав вогневу підготовку наступальних дій - і ракетні обстріли, і авіаційні удари, і ведення артилерійського вогню.

Що Ви тоді відчували? Це був страх, ненависть до ворога?

Однозначно - страх. Той, хто каже, що він не боїться чи розповідає, що страху не відчував, він або неадекватний, або не до кінця усвідомлював, що відбувається. Або взагалі просто не бачив якихось серйозних подій. Однозначно це був встрах, але скоріше не за життя своє, а страх за успіх виконання завдання, за те, що не зможемо стримати, що ділянка фронту буде протиснута і противник піде далі. За це однозначно було переживання. Плюс на той момент був доступ до інформаційного простору, всі слідкували не тільки за обставинами і подіями, які розгорталися безпосередньо на їхньому напрямку, а за основним напрямком - на той час київським. Бо усім було зрозуміло, що якщо буде захоплений Київ або принаймні він паде, то доведеться нам приймати якісь рішення: або йти у підпілля, або загинути смертю хоробрих на місці.

Фото з особистого архіву Джеміля Ізмаїлова

«На фронті зараз ситуація складна з особовим складом»

Розкажіть, на яких напрямках ще воювали, яка операція найбільше запам'яталася і чому?

Якщо згадувати, де я був, то однозначно це Попасна, бо на той час я був на посаді командира батальйону. А це посадова особа, яка безпосередньо разом зі своїми людьми бере участь у бойових діях. Зараз люди викривлюють цей наратив, що «офіцера у окопі не побачиш». Але треба розуміти, що «кожен баран носить свої яйця», тобто, виконує свій обов'язок на своїй посаді. Солдат з гвинтівкою у руках - в окопі, командир взводу - десь трішки позаду віддає команди, командир роти - ці всі питання очолює.

Подальші мої посади передбачали значне віддалення від фронту, але з останніх - це напрямок Роботине Запорізької області. Там на посаді заступника командира бригади безпосередньо брав участь у бойових діях. Неодноразово брав участь у тактичних діях, безпосередньо з військовослужбовцями з різними групами заходив у сам населений пункт для виконання завдань. Здебільшого це відновлення втраченого положення від натиском противника. Самі знаєте, на фронті зараз ситуація складна з особовим складом. Одна з основних проблем - відсутність особового складу.

Тобто, на фронті не вистачає людей?

Якщо пояснювати цивільному населенню, то треба розуміти, що якщо взяти кількісно, людей насправді багато, маю на увазі, на фронті. Але тих, хто спроможний виконувати завдання, мало. Візьмемо батальйон. Якщо за списком у батальйоні, грубо кажучи, 400 осіб, в наявності хай буде 350. То з них готових виконувати завдання, я не буду називати цифру, але дуже-дуже мінімальна. З різних причин. Хтось досі проходить лікування, хтось був поранений, хтось вже обмежено придатний, набігає дуже маленька цифра особового складу, який готовий виконувати завдання.

Ми на порозі чергової зими. Чого зараз ще не вистачає на фронті? Ви кажете, особового складу. Які ще потреби?

Знаєте, питання комплексне і складне.

Може, техніки, допомоги партнерів?

Міряти категоріями, чи вистачає нам допомоги партнерів, це трішки не мій рівень. Є відповідні органи, фахівці та посадові особи, які мають цим займатися і давати оцінку. Хоча мені трошки дивно, коли деякі посадові особи з числа військовослужбовців, мається на увазі, якийсь солдат чи сержант дає коментар на весь телемарафон, що «Байден поганий» чи «Трамп поганий, вони нам мало дають». Звідки він може це знати, я абсолютно не розумію. Але у нас інформаційний простір дуже викривлений. Інколи шарлатани, це абсолютно не їхній рівень, починають роздуми, чи вистачає нам стратегічної допомоги чи ні. Тому я навіть на своєму рівні та при своєму званні не можу дати такої оцінки.

Однозначно не вистачає артилерійських боєприпасів, це факт. Не вистачає засобів РЕБ, це також факт. Не вистачає засобів ППО - це також всім відомий факт, навіть без мого коментаря. На що це впливає? Нещодавно один із журналістів підняв тему, що у частин забрали ПДФО (податок на дохід фізичних осіб - ред.), тобто, напряму в частини не поступає ця частка податків, йде напряму в Київ, потім Київ віддає гроші назад частинам. І частині тих грошей не вистачає розподілити той бюджет щоб закупити ті самі установки РЕБ, ті самі FPV-дрони, дрони для ведення аеророзвідки.

Якщо раніше десятками мільйонів надходження в частини вираховувалися, то зараз вираховуються до 10 мільйонів, десь 15, може. Але це, насправді, дуже маленькі суми для того, щоб забезпечити бригади всім необхідним. Була низка причин, чому Київ так зробив - були й недобросовісні на руку командири частин, не в плані того, що вони щось крали, а в тому, що не використовували ці кошти в основний фінансовий рік, потім залишки у них лишалися. І виникало питання, для чого такі великі кошти, якщо ви їх не використовуєте. Це лінь, тупість деяких посадових осіб впливає потім на всі Збройні сили.

Якщо говорити про основний ресурс, людський, його критично не вистачає. Причин безліч. Це провалена політика стосовно мобілізації, люди не вмотивовані. Навіть не знаю, як змусити людей зараз добровільно прийти у військкомат, точніше, у Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (ТЦК - ред.), як стати на облік і призватися. Так, у нас є бригади, які є прикладом рекрутингу, хорошої інформаційної кампанії. Це славнозвісна 3-я штурмова бригада, куди молодики йдуть, вони бачать рекламу, бачать хороші відео, як бригада виконує завдання. І вона дійсно їх виконує. Але, у порівнянні з якоюсь звичайною механізованою бригадою, молодий хлопець вибере гарну картинку і гарних хлопців з 3-ї штурмової, ніж дідів 50+ у звичайній механізованій бригаді.

До речі, стосовно віку. Чи важливий він в армії? Хто ефективніший - хлопці 25+ чи чоловіки, скажімо, 50+, яких мобілізують?

Треба розуміти, що війна - це фізична витривалість, якщо говоримо про бойову одиницю. І звісно, ефективнішим буде молодий чоловік умовно 25-27 років, ніж людина 50+. Ми зараз не говоримо про якусь ментальну складову. Іноді людина у 50+ буває більш свідомою. Але нам передусім треба брати у розрахунок фізичну витривалість особового складу. Це елементарно вистрибнути з машини, елементарно пробігти 50 метрів у повному спорядженні в стресовій ситуації, елементарно стрибати від ями до ями, щоб сховатися від ворожого обстрілу. Зрозуміло, що 25-річному хлопцю зробити це буде простіше.

Але зараз є заклики, що треба мобілізовувати хлопців з 18-ти років. Відверто кажучи, я абсолютно проти цього. Бо, по-перше, це наш «золотий резерв». По-друге, вже пізно когось мобілізовувати з 18 років. Це треба було робити років 2 тому. Це буде схоже на передсмертні конвульсії, ніж на якийсь адекватний стратегічний підхід.

«Не чекай, щоб тебе десь там «упакували», знайди собі посаду, яка тобі подобається»

Нещодавно з'явився такий термін «бусифікація». Як Ви до цього ставитеся?

Звичайно, я проти цього. В тому плані, що це абсолютно не мотивовані люди і вони більше шкодять, ніж приносять користь. Але якщо поставити себе на місце того працівника ТЦК, який би він там не був, ти підходиш до цивільної людини, питаєш у неї військово-облікові документи, а він тобі каже: «пішов у ж*пу». Якою має бути реакція? Має бути реакція: «Ми вас зрозуміли, але давайте діяти у межах правового поля». Але ж люди бувають різні, у всіх нерви різні і реакція. Тому такі ситуації трапляються. Якби люди виконували як громадяни свій конституційний обов'язок, то ніхто б нікого не «бусифікував». А зараз до кого не підійдеш, він «громадян», «фізична особа», «людина». Так, людина, безумовно, але насамперед, якщо брати у контексті війни, то він все ж таки громадянин, який живе в країні, сплачує податки, користується благами. Тож, напевно, треба виконувати свій обов'язок.

Вже одинадцятий рік російської агресії. Хтось більшою чи меншою мірою ці роки на фронті, хтось свідомо чи несвідомо уникає мобілізації. Що б Ви порадили тим, хто вагається чи боїться йти у ЗСУ?

Зараз дуже багато їхніх знайомих, друзів, сусідів служать. У нас півтора мільйонна армія. Можна знайти свого друга чи знайомого в якомусь підрозділі й поцікавитися: «Слухай, в тебе там як, нормально чи ні?» - «Ну да, нормально». «А давай я до тебе мобілізуюся, поговори зі своїм керівництвом, командуванням, хай видадуть мені письмову згоду, я прийду у військкомат і призвуся до вас». По собі знаю, яка б ситуація не була складна чи на межі життя і смерті, якщо є з ким служити, з ким працювати, то будь-яку ситуацію можна пережити. Однозначно тут фактор везіння теж відіграє роль. Але можна пережити хоча б морально.

До того ж, ми знаємо, що зараз здебільшого війна вже не людська, а автоматизована, роботизована, зараз потрібна величезна кількість операторів БПЛА, зараз є рекрутингові центри. Приходь, питай про наявність посади і йди. Не хочеш штурмувати, не хочеш у піхоту, тоді не чекай, щоб тебе десь там «упакували», знайди посаду, яка тобі подобається.

Фото: 24 ОМБр імені короля Данила

«Ніколи не треба розраховувати на якусь гідність чи благородство з боку противника»

Давайте ще раз повернемося до подій майже вже трирічної давності - повномасштабного вторгнення росії в Україну. Воно Вас застало на Луганщині, так?

Як я казав, застало у місті Попасна, це вже був десятий місяць ротації нашої чергової операції Об'єднаних сил. І ми якраз мали завершувати цю ротацію у березні. Але сталися події 24 лютого. Зрозуміло, що ніхто вже нікуди не їхав, всі залишалися на місцях і чекали зустрічі з противником, відбиття наступу.

Ви згадували у розмові, що тоді основним напрямком був київський. Згодом ми побачили кадри того, що робили окупанти з цивільними, зокрема, й на Київщині. Ви очікували такої жорстокості від росіян?

Скоріше, так, ніж ні. Я не скажу, що стовідсотково був впевненим, але скоріше, так. Тому, що ми нібито мали знати й розуміти, що війна породжує в людині все тільки погане. Це було очевидно, що рано чи пізно це станеться, що населення будуть утискати, що будуть катувати і вбивати. Тому до цього треба було бути готовим. Ніколи не треба розраховувати на якусь гідність чи благородство з боку противника.

«Ми тримаємося здебільшого завдяки партнерам, але вони не дають нам нічого, щоб перемогти»

Останні місяці росіяни намагаються активно захоплювати нові українські території. Чому так відбувається, на Вашу думку?

Все дуже просто - вони відчули успіх і вони будуть його розвивати, якщо говорити з військової точки зору. І не зупиняться, доки не досягнуть усіх своїх цілей. Зрозуміло, що ми можемо протидіяти, можемо посилювати заходи мобілізації, посилювати взаємодію з партнерами. Але якщо відверто казати, я поки що не бачу, не усвідомлюю, як це має відбутися. Що має статися такого переломного, щоб все пішло на нашу користь, як би це песимістично не звучало.

Сподіваємося на партнерів, але ми вже три роки на них сподіваємося, а толку нуль цілих нуль десятих. Ми тримаємося, по суті, тільки завдяки ним здебільшого, але вони не дають нам нічого, щоб перемогти. Вони дають нам рівно стільки, щоб ми не здохли на місці.

У продовження теми партнерів. З обранням нового Президента США лунають заяви щодо завершення війни в Україні. Ви вірите, що війна закінчиться наступного року? І головне, на яких умовах це може відбутися?

Особисто я хотів би вірити, що війна закінчиться. Але, при цьому, має виникати питання: як вона закінчиться і на яких умовах? Це питання доволі складне. Але, як я вже казав, я не бачу позитивних моментів, сильних наших сторін на перемовинах. Навіть те, що наша влада або військове керівництво заявляє про якусь далекоглядність чи позитивний момент у захопленні частини Курської області. Це, давайте відверто, «маячня сивої кобили». Воно нічого нам абсолютно не дало і не дасть. Я Вам наведу простий приклад. Якщо путін може чекати з Курською областю, може чекати і рік, і два, своїм громадянам він зможе пояснити, чому так відбувається. Тому йому Курська область абсолютно ніяк не «припікає». А от ми чекати не можемо. Якщо йому час на руку, то нам час абсолютно не на руку, тому що це боротьба ресурсів.

Він може «гратися» у Курській області, йому абсолютно це нічим не завадить продовжувати активні наступальні дії на інших напрямках - східному, південному. Як зараз це і відбувається. Тобто, по факту, Курськ нічим не допоміг. Тому я навіть не усвідомлюю, як має закінчитися ця війна. Навіть якщо брати Курськ як розмінну карту в перемовинах, то він може сказати, що на Курськ він не торгується. Він просто може сказати: «Виходьте звідти і далі будемо говорити». Якщо ми скажемо, що «ні», «Ну, добре, не виходьте, тоді продовжуємо «гратися». Це ж очевидно, мені здається.

Є історичні приклади втрати своїх територій, потім через -надцять років відновлення своїх кордонів, це все питання часу. Можливо, ми зможемо пережити цю владу, яка є в росії, цей тоталітарний режим, це не може бути вічним.

А що для Вас означатиме Перемогу?

Для мене Перемога - що я досі живу за законами України. Я не буду стояти під чужим прапором. Я, звичайно, як і всі, хотів би, щоб Україна була цілісною. Як людина з Криму, я б хотів би повернення Криму, я хотів би там жити рано чи пізно. Але давайте будемо реалістами.

Фото з особистого архіву Джеміля Ізмаїлова

«Звільнення Криму - це питання дуже довгої перспективи, але точно не воєнних дій»

Як буде звільнений Крим, як думаєте?

Тільки дипломатичним шляхом і ніяк інакше. Принаймні я, уродженець Криму і той, у кого там залишилася частина життя, не хотів би, щоб це відбувалося військовим шляхом. Тому, що після воєнних дій на тій чи іншій території залишаються самі руїни. Нам такий Крим не потрібен. Звичайно, можна розповідати цікаві історії про відновлення, але... Сподіваюся, ми переживемо чинну владу росії, переживемо їхній політичний курс.

Тобто, це перспектива на майбутнє. А чи можна зараз якось «натиснути» на путіна, аби він вивів свої війська з Криму?

Хіба дві чи три наддержави розпочнуть ядерну війну, а інакше ніяк (посміхається - ред.). А як ви вплинете? Це неможливо. З іншої точки зору, там же виросло ціле покоління під триколором, як пояснити людям, які там проживають, що «ви тепер не будете жити в росії, ви тепер будете жити в Україні»? Припустимо, завтра Крим повертається в Україну, як це зробити - депортувати все населення Криму в росію? Ну, це ж нонсенс, нам ніхто цього не дозволить робити. Тому на даному етапі це питання дуже довгої перспективи (звільнення Криму - ред.), але точно не воєнних дій.

Ваших рідних у 1944 році радянська влада депортувала. Тепер, у цьому вже столітті, росіяни напали на Україну і окупували Крим. Ви колись зможете пробачити все це росіянам?

Звичайно, ні. Ці події вже назавжди залишаться у серцях тих, хто став свідком цієї сторінки історії. І вже не буде так, як було колись, тепер вже буде «до» і буде «після». І ніяк інакше.

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в межах проєкту міжнародної організації Internews Network