Після десятиліть вигнання кримські татари, які почали масово повертатися на батьківщину наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, опинилися у правовому вакуумі.

Радянська, а згодом і українська влада, не створили ефективного механізму реституції — повернення депортованим майна, зокрема земельних ділянок.

В підсумку багато родин були змушені самостійно займати вільні території, щоб мати де жити. Цей процес отримав назву «самозахват» («самозахоплення»), який став єдиним, вимушеним способом відновити життя на рідній землі.

Повернення

Після Декларації Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року, що визнавала депортацію 1944 року незаконною та злочинною, були скасовані всі обмеження на повернення кримських татар до Криму.

Так почалось повернення корінного народу до своєї Батьківщини. Проте після депортації кримськотатарські будинки, господарства та ділянки були передані новим мешканцям, переважно переселенцям з росії. Інші землі перейшли у категорію державної або муніципальної власності.

Ані СРСР, ані вже незалежна Україна не розробили дієвого механізму компенсації чи повернення втраченого майна. Репатріанти поверталися на півострів буквально ні з чим: без житла, роботи, інфраструктури і підтримки.

Севастянівка

Одним з перших прикладів самозахоплення земель у Криму після повернення кримських татар стала історія села Севастянівка в Бахчисарайському районі.

У 1989 році, після численних відмов місцевої влади у наданні земельних ділянок, близько 250 кримськотатарських родин об’єдналися та підписали колективну заяву до районної та обласної рад з вимогою надати їм землю для будівництва житла.

У зверненні вони вказали конкретний термін — десять днів для відповіді. Однак жодної реакції з боку чиновників так і не надійшло.

Тоді громада вирішила діяти самостійно. У Севастянівці, де на той момент уже проживало 50 російських сімей, кримські татари почали самовільно розміщуватися на вільних територіях і зводити будинки. Це була не спонтанна акція, а добре організований крок відчаю — і водночас рішучості.

Як згадував учасник тих подій, голова бахчисарайського осередку Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР) Фазіль Ібрагімов, вибір місця був не випадковим.

Севастянівка мала свої переваги: навпроти розташовувалося інше село з електрикою, неподалік було джерело води, поруч — озеро, траса Сімферополь–Бахчисарай та залізнична станція. Це робило нове поселення потенційно життєздатним.

Вже в перший день після початку самозахоплення на місце прибула міліція. Правоохоронці намагалися зупинити будівництво, але безуспішно.

Громада не відступила. Протистояння було коротким, але принциповим: кримські татари твердо вирішили повернутись додому, попри відсутність підтримки з боку держави.

Історія Аніфе

Жителька села Севастянівка Бахчисарайського району Аніфе Джеппарова у розмові з QIRIM.News поділилася спогадами про події, що відбулися 35 років тому — у серпні 1989 року.

«Рішення про побудову домівок ухвалили 27 серпня 1989 року. Серед активістів був і Фазіль Ібрагімів. Перші люди, які розпочали самозахоплення, були дуже згуртованими.

Вони почали будувати домівки навпроти вже існуючої вулиці, на якій жили росіяни. Той бік, де ми почали будівництво, був пустирем», — згадує вона.

Однак реакція місцевих мешканців була дуже ворожою. За словами кримської татарки, сусіди-росіяни телефонували один одному, викликали міліцію, а влада всіляко перешкоджала облаштуванню новоприбулих.

«У водіїв вантажівок, які привозили нам будматеріали, забирали ліцензії. Нам доводилося все завозити вночі, коли ніхто не бачить», — розповідає жінка.

Причиною такої напруги була упередженість до кримських татар. У селі поширювалися чутки, що тим, хто продасть їм будинок або землю, загрожує переслідування з боку правоохоронців.

Через це більшість новоприбулих були змушені починати життя з нуля — просто неба.

«Багато хто жив під навісами, в землянках або напівзбудованих домівках. Не було ні газу, ні світла, нічого.

У таких умовах ми готували їжу, спали, виховували дітей», — розповідає кримчанка.

Головним пріоритетом для поселенців було вижити в складних умовах. Насамперед намагалися збудувати дах над головою, адже наближалась зима.

«У грудні ми вже мали дах. Але повністю завершити будівництво будинку змогли лише наступного року», — додає вона.

«Агресивні» татари

За Севастянівкою подібні акції самозахоплення почали відбуватися і в інших місцях Криму, наприклад, у селі Заланкой (Холмівка) того ж Бахчисарайського району, де також було збудовано десятки будинків.

Хоча кримські татари не захоплювали чужої землі, а поверталися на свою, вони стали об’єктом критики.

У проросійських медіа тема самозахоплення дедалі частіше експлуатувалася нібито як доказ «агресивної поведінки» кримських татар. Проблему навмисно політизували, підживлюючи ворожнечу в кримському суспільстві.

Самі ж поселення — часто без комунікацій, доріг, водопостачання — роками залишалися поза увагою місцевої влади. Будь-які спроби легалізувати ділянки наражалися на опір або затягуванням процесу.

Узаконення домівок

У коментарі для QIRIM.News член Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеров, який займав посаду віцепрем'єра в уряді АР Крим у 1994–1997 роках і курував питання повернення та облаштування кримських татар, зокрема проблему самозахоплення земель, розповів про спроби легалізації стихійних поселень.

«Я приклав багато зусиль до процесу оформлення цих домівок. Між 1994 та 1997 роками, під час моєї роботи в уряді, 95% таких домівок були узаконені, тобто, юридично оформлені», — зазначив Умеров.

За його словами, самозахоплення, попри складні відносини з владою та численні випадки погромів з боку проросійськи налаштованого населення, дали змогу повернути на півострів понад 40 тисяч кримськотатарських родин.

На посаді віцепрем’єра та як член постійної комісії Верховної Ради АР Крим з національної політики та проблем депортованих громадян, Умеров виступав посередником між владою Криму та кримськотатарською громадою.

Саме завдяки цьому, за його словами, вдалося уникнути масштабної ескалації конфліктів.

Втім, як зазначає Умеров, з часом ситуація набула нової форми. Після першої хвилі самозахоплень почався другий етап — нові поселення з’являлися вже не в сільській місцевості, а поблизу великих міст, зокрема Сімферополя.

«Кримські татари, які поверталися на батьківщину наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, були змушені селитися подалі від адміністративних центрів.

Сімферополь, Бахчисарай, Південне узбережжя аж до Керчі були фактично закритими для заселення. Люди облаштовувалися на півночі Криму — в Ленінському, Кіровському, Первомайському, Роздольненському районах.

Але з часом, особливо коли підросло нове покоління, багато хто почав селитися ближче до великих міст», — розповідає Умеров.

Ускладнювала ситуацію і діяльність шахраїв, які наживалися на безнадійному становищі людей.

«З’явилися ділки, які направляли людей на ділянки, де землю неможливо було узаконити. Або ж торгували місцями у списках на отримання земельної ділянки.

Вони дискредитували саму ідею самозахоплення», — каже він.

Умеров згадує й про сумнозвісного Даніяла Аметова, якого в медіа називали «королем самозахоплення».

«Його діяльність спричинила чимало проблем. Зрештою, його засудили, і він відбув три роки у в’язниці», — додає Ільмі Умеров.

Окупація Криму

Після окупації Криму росією у 2014 році ситуація з так званим «самозахопленням» лише погіршилася. Частину самовільних поселень почали демонтувати — під виглядом боротьби з незаконною забудовою.

Насправді ж йшлося про чергову хвилю тиску на кримських татар, які становили одну з найактивніших груп спротиву окупації.

Умов для легалізації житла та земель не лише не покращили, а зробили ще менш доступними.

У деяких випадках репресії набували відкрито політичного характеру — із затриманнями, обшуками та кримінальними справами.

Самозахоплення земель у Криму — це не просто юридичний чи соціальний феномен. Це наслідок масштабної історичної несправедливості, яка не була виправлена після здобуття Україною незалежності.

Вирішення цієї проблеми потребувало системного підходу, зокрема розробки дієвих механізмів компенсації, повернення земельних ділянок депортованим та захист їхніх прав.

Відновлення історичної справедливості має стати частиною майбутньої державної політики України після деокупації Криму, адже кримські татари не захоплювали чужої землі — вони поверталися на свою.

Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.