Шлях майбутнього полководця розпочався 1883 року на Буковині в родині священика. Обравши фах військового, Болбочан здобув ґрунтовну освіту в Чугуївському піхотному училищі та пройшов вогняне хрещення Першою світовою війною, де завоював авторитет здібного й безстрашного офіцера.

Проте справжнє покликання чекало на нього восени 1917 року, коли після проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради виникла нагальна потреба в розбудові власного національного війська. Сформований Болбочаном з добровольців 1-й Український республіканський полк став взірцем дисципліни й високого бойового духу — саме ця частина згодом лягла в основу легендарного Запорозького корпусу.

Найвищим виявом військового таланту Петра Болбочана стала Квітнева операція 1918 року. Випереджаючи союзні німецькі війська, Кримська група під його командуванням здійснила практично неможливе: блискавичним кидком форсувала Сиваш по залізничному мосту, нейтралізувала мінні поля та розгромила більшовицькі сили. Один за одним українські прапори майоріли над Джанкоєм, Сімферополем та Бахчисараєм, а кораблі Чорноморського флоту в Севастополі підняли українські стяги.

Цей похід мав не лише стратегічне, а й глибоке ментальне значення для союзу українського та кримськотатарського народів. Вступаючи до кримських міст, війська Болбочана знаходили всенародну підтримку місцевого населення, втомленого від червоного терору.

Полковник одразу налагодив взаємини з Кримськотатарським Національним Директоріумом (Міллі Фірка), послідовно захищаючи права корінного народу півострова та відновлюючи цивільний порядок. Авторитет Болбочана серед військових і цивільних був незаперечним. Сотник Армії УНР Борис Монкевич згадував:

«У особі Болбочана українська армія втратила свого найкращого воєначальника. Він був не лише безстрашним офіцером, а й глибоким патріотом, навколо якого завжди гуртувалися найкращі сили армії».

Його постать викликала захоплення у своїх і острах у ворогів, що підтверджував і тогочасний міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, зазначаючи, що Болбочан був чи не найпопулярнішим старшиною в українській армії, а його ім'я стало символом боєздатності війська.

Після тріумфу в Криму Болбочан продовжував тримати східний рубеж, очолюючи Запорозький корпус та Лівобережний фронт у важких боях проти більшовиків на Полтавщині та Харківщині.

Однак доля полководця склалася трагічно: у часи гострих політичних розбіжностей та інтриг всередині керівництва Директорії принциповість і висока популярність Болбочана стали приводом для безпідставних звинувачень у спробі військового перевороту. 28 червня 1919 року на станції Балин 35-річного полковника розстріляли за наказом військово-польового суду.

Попри передчасну загибель, спадщина Петра Болбочана живе й сьогодні. Як зазначають в Українському інституті національної пам'яті:

«У квітні 1918 року похід Петра Болбочана довів: Крим — це Україна!».

У Меджлісі кримськотатарського народу наголошують, що вступ українських військ до Сімферополя та Бахчисарая став взірцем відновлення порядку й захисту корінного народу від більшовицького терору.