5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». Він знімав з кримських татар необґрунтоване звинувачення в державній зраді, а їхні права прирівнював до прав інших громадян СРСР. Що насправді означав цей радянський документ для кримських татар – у матеріалі QIRIM.News.

18 травня 1944 року - одна з найтрагічніших сторінок в історії кримськотатарського народу та приклад злочину радянської влади. Вранці того дня 32 тисячі солдатів НКВС розпочали операцію з депортації кримських татар, незаконно звинувативши їх нібито у дезертирстві з лав радянської армії та державній зраді. Лише за один день виселили 90 тисяч людей. Виселяли кримських татар, зокрема, до Узбекистану.

Протягом 1950-х - 1960-х років кримськотатарський народ боровся за право повернутися на історичну батьківщину, організовуючи акції протесту в засланні.

«Щоб прописатися в Криму, треба було мати вже місце роботи»

5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». Він знімав з кримських татар звинувачення в державній зраді, а їхні права прирівнював до прав інших громадян СРСР. Втім, проголошував начебто повне укорінення кримських татар в Узбекистані. Водночас у документі не було жодного слова про примусову депортацію народу.

Кримським татарам буцімто дозволялося проживати на всій території Радянського Союзу, «відповідно до чинного законодавства про працевлаштування та паспортний режим». Якраз в цьому й містилася проблема.

Як розповідає QIRIM.News історикиня Гульнара Абдулаєва, кримським татарам треба було виписатися з місць депортації, приміром з Узбекистану, і прописатися в іншому регіоні.

«Для кримських татар, звичайно, пріоритет - Крим. Але цього не робили, бо щоб прописатися в Криму, треба було мати вже місце роботи, куди тебе візьмуть працювати. І тільки після цього ти мав право переїжджати. Що стосується кримських татар, звичайно, ніякої роботи не давали. Якщо людина без прописки, без місця реєстрації вона взагалі не людина на тій території», - розповідає Абдулаєва.

«Казали, що півострів переповнений і відмовляли в прописці»

Крім того, за її словами, коли кримські татари хотіли прописатися в Криму, їм казали, що півострів переповнений і відмовляли в прописці.

Але це не зупиняло кримських татар. Багато з них стали переселятися ближче до Криму. Це Краснодарський край рф. А також Херсонська область, зокрема, Генічеський район.

«До повномасштабного вторгнення майже 20 тисяч кримських татар мешкало у Херсонській області, переважно у Генічеському районі. Це саме ті, хто намагався переїхати до Криму, але їм відмовили у прописці та місці роботи. Тому вони оселялися у Херсонській області», - каже історикиня.

Але деякі кримські татари все одно приїжджали до Криму, просто купували якийсь будинок, попри загрозу того, що їх могли виселити.

Гульнара Абдулаєва згадує приклад своєї родини, яка після депортації переїхала до Криму наприкінці 60-х - на початку 70-х років. Йдеться про сім'ю з боку її батька та іншу - з боку матері.

«Обидві родини жили майже п'ять років без прописки. Єдине, чому їх не чіпали, це те, що мої дідусі були інвалідами війни. Це був захист. Міліція приходила, у 5-й кабінет постійно викликали і казали, що можуть зробити все, що завгодно, бо немає прописки. Тобто, був психологічний тиск. І через це проходили майже всі кримські татари, які на той час переселялися до Криму», - акцентує Абдулаєва.

«Муса Мамут став символом незламності»

Трагічний приклад боротьби за повернення кримських татар на батьківщину - історія Муси Мамута, який 23 червня 1978 року вчинив самоспалення на знак протесту проти утисків радянської влади. Він став символом незламності.

Похорон Муси Мамута 30 червня 1978 року. Фото: gdb. rferl. org

У 1975 році, після формального дозволу повертатися до Криму, Муса Мамут разом з дружиною Зекіє Абдуллаєвою та дітьми повернувся на батьківщину. За свої трудові заощадження придбав будинок, але отримав відмову в оформленні документів, прописці та працевлаштуванні. Своє законне право на життя в Криму Муса намагався захистити в судах, але натомість його засудили на два роки за «порушення паспортного режиму». Його дружині та матері трьох дітей дали два роки умовно. Але й на цьому репресії проти його родини не закінчилися. Тож чоловік пішов на акт самоспалення.

«Попри те, що в нього було багато дітей, йому не давали право на прописку і на роботу. І коли міліція вчергове до них прийшла, він просто облив себе бензином і підпалив. Це був протест проти влади, що скоювала таке якраз щодо кримських татар», - наголошує історикиня.

«Придбати житло можна було тільки у степовому Криму»

Вона розповідає: до кінця 80-х років придбати будинок не можна було в жодному місті Криму. Іноді це вдавалося у селах, якщо спрацьовував людський фактор. Тобто, це залежало від того, хто очолював той чи інший район.

«Якщо вони були проросійські, то не дозволяли. Якщо проукраїнськи налаштовані, то інакше дивилися на кримських татар»,- додає історикиня.

Коли заборона трохи була пом’якшена, придбати житло можна було тільки у степовому Криму. Про південний берег Криму взагалі можна було й не мріяти, навіть якщо кримськотатарська сім'я була родом з Ялти чи Алушти.

«Це було лише «відтермінуванням» повернення кримських татар на батьківщину»

Говорячи про наслідки радянського указу від 5 вересня 1967 року, Гульнара Абдулаєва зауважує, що це було лише «відтермінуванням» повернення кримських татар на батьківщину. Народ все одно весь час намагався повернутися до Криму.

14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила декларацію «Про визнання незаконними й злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їхніх прав». Депортацію кримських татар засудили та назвали «варварською акцією сталінського режиму».

Можливість масового повернення на батьківщину для кримських татар з’явилась вже після розпаду СРСР.

У 2015 році Верховна Рада України визнала депортацію кримськотатарського народу 1944 року геноцидом. Також це визнали Литва, Латвія, Естонія, Канада, Польща, Чехія і Нідерланди.

Фото заголовку: Олександр Клименко, Українська правда