23 лютого 1944 року почалася одна з найганебніших в історії комуністичної росії подій — масова депортація чеченців та інгушів.

В процесі операції під назвою «Сочевиця» під керівництвом наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії свої домівки були змушені залишити майже півмільйона людей.

Передумови

У 1944 році радянська влада огульно звинуватила горян Північного Кавказу в колаборації з нацистами та ухвалила рішення виселити мешканців Чечено-Інгуської Автономної Республіки до Середньої Азії.

Комуністичний режим стверджував, що чеченці «приєдналися добровільно до організованих німцями формувань і виступили зі зброєю в руках проти Червоної Армії».

Подібні заяви радянська влада використовувала і для депортації інших народів: кримських татар, турків-месхетинців, поволжських німців.

При цьому, населені вайнахами (тобто, чеченцями та інгушами) території взагалі не перебували під окупацією Третього Рейху.

Проте головною причиною депортації була боротьба горян проти деспотичної, атеїстичної системи радянського колоніального режиму і проти колективізації.

На той момент в Чечні тривало антирадянське повстання під керівництвом Хасана Ісраїлова. Ісраїлов говорив, що його надихає участь фінів проти загарбницького нападу СРСР.

«Хоробрі фіни доводять зараз, що велика рабовласницька імперія безсила проти маленького, але волелюбного народу. На Кавказі ви матимете другу Фінляндію, а за нами підуть інші пригнічені народи».

Ще однією причиною депортації було бажання москви заселити землі чеченців та інгушів лояльним до режиму народом — насамперед росіянами (так сталося і з Кримом).

СРСР, який вже вів війну проти нацистської Німеччини за межами своїх кордонів, розглядав Кавказ як надійний тил в майбутніх зіткненнях із Заходом. Кремль бачив цей регіон плацдармом для майбутньої експансії проти Туреччини — традиційного союзника мусульман Кавказу.

Початок депортації

О 2:00 ночі 23 лютого 1944 року СРСР почав депортацію чеченців та інгушів. По радіо було передано кодове слово «Пантера», яке стало сигналом для проведення операції «Сочевиця».

Багатьох вайнаських чоловіків зібрали на центральних майданах міст нібито для святкування Дня Червоної армії. Водночас у домівки людей вдиралися співробітники НКВС, давали 10-20 хвилин на збори, а потім вели до станцій, де садили у вагони для перевезення худоби.

У проведенні операції брало участь, за офіційними даними, 19 тисяч офіцерів і солдатів НКВС (сучасний МВС), а також понад 100 тисяч солдатів регулярної армії, знятих з фронту.

Також до операції були залучені 6 тисяч вантажівок та близько 200 залізничних складів.

Мешканців віддалених сіл спочатку вивозили на вантажівках до станцій або вокзалів. Потяги вирушали, але депортованим не казали, куди саме їх переселяють.

Поїздка була виснажливою – люди проводили у вагонах по п'ять-сім тижнів без їжі та води.

Багато хто загинув у дорозі, їхні тіла викидали з вагонів, деяких мертвих залишали поряд з живими. Це сприяло поширенню хвороб.

Загалом 180 ешелонами було депортовано 493 269 людей. В дорозі, в холодних та переповнених вагонах, в умовах антисанітарії народилося 56 немовлят і померло 1272 людини.

У важкодоступній гірській місцевості, де було проблематично провести депортацію, траплялися випадки практично тотального знищення цілих аулів.

Серед поселень, стертих з обличчя землі разом з мешканцями, були високогірні аули Сауту, Глашево, Кюнлюм і Верхній Чегет у Верхній Балкарії, Таргім в Чечні та Інгушетії.

Радянська влада аж до початку 1990-х років заперечувала не тільки вищезгадані злочини, а й сам факт існування населених пунктів на місці перелічених топонімів.

29 лютого Берія доповів Сталіну про успішне завершення депортації понад 400 тисяч людей. Чеченців та інгушів виселили переважно в Казахстан та Киргизстан.

Нові землі — старі методи

Після виселення мешканців Чечено-Інгуська АРСР була ліквідована — її території відійшли до новоствореної Грозненської області, Дагестанської та Північно-Осетинської АРСР і Грузинської РСР.

На колишніх місцях проживання чеченців та інгушів заселялися переважно росіяни з колгоспів центральної росії.

Влада знищувала будь-який слід, будь-яке нагадування про депортовані народи: цвинтарі зрівняли з землею; мечеті, що вціліли після антирелігійних кампаній минулих десятиліть, переобладнали на господарські приміщення.

Русифікація відбувалася і в топоніміці - всі географічні назви змінювали на російські.

Все нагадувало загальну концепцію завоювання Кавказу, яке розпочалося ще в Російській імперії у першій половині ХІХ століття — виселення корінного народу та заміна його іншим.

Так сталося з черкесами, коли 90% цього народу були вигнані зі своїх історичних земель.

Опір горян

Після проведення депортації на території Чечено-Інгуської АРСР продовжували діяти понад 80 повстанських угруповань і залишалося кілька тисяч чеченців та інгушів.

Найвідоміший інцидент стався у гірському аулі Хайбах, розташованому у важкодоступній гірській місцевості. Дороги, якою б могли проїхати автівки, туди не було.

Тому військові підрозділи замкнули переважну більшість мешканців у стайнях і спалили живцем, розстрілюючи тих, хто намагався втекти.

Повстання чеченців та інгушів тривало аж до 1976 року, коли був вбитий останній повстанець.

Життя без Батьківщини

Більшість депортованих прибула в невеликі селища та села Середньої Азії та Казахстану, де не було жодних ресурсів для життя. Чеченці та інгуші мали працювати на заводах або в колгоспах за мізерні гроші.

Лише в перші місяці виселення загинуло понад 200 тисяч людей.

Місцева влада не була готова до прийому такої кількості людей. Бракувало житла, одягу, їжі і води.

Ситуацію погіршував той факт, що перед приїздом депортованих агенти НКВС поширили серед місцевого населення чутки про те, що всі чеченці та інгуші – бандити, вбивці та ґвалтівники. Тому у казахів сформувалося упереджене ставлення до переселенців.

Повернення

У січні 1957 року Чечено-Інгуська СРСР була відновлена, хоча й у дещо змінених кордонах. Водночас був опублікований Указ про повернення чеченців та інгушів після 13-річної депортації з районів виселення на батьківщину.

Однак, незважаючи на це, представники цих народів відчували себе людьми другого сорту — багатьом не вдавалося повернути собі колишні домівки. Вони були змушені оселятися в панельках, збудованих на околицях міст.

Депортація чеченців та інгушів стала найбільшою операцією СРСР з етнічних депортацій. Їй передувала депортація карачаївців та калмиків.

Загалом радянська влада тотально виселяла зі своїх історичних земель десять народів: корейців, німців, фінів-інгерманландців, карачаївців, калмиків, чеченців, інгушів, балкарців, кримських татар та турків-месхетинців.

У 1989 році Верховна рада СРСР прийняла декларацію «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали насильницького переселення, та забезпечення їхніх прав».

Проте ані Радянський Союз, ані його наступниця - російська федерація так і не вибачилися перед цими народами за депортацію.