5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». Він знімав з кримських татар необґрунтоване звинувачення в державній зраді, а їхні права прирівнював до прав інших громадян СРСР. Що насправді означав цей радянський документ для кримських татар і чому дослідник кримськотатарського руху називає 67-й рік загадковою сторінкою історії – у матеріалі QIRIM.News.

18 травня 1944 року - одна з найтрагічніших сторінок в історії кримськотатарського народу та приклад злочину радянської влади. Вранці того дня 32 тисячі солдатів НКВС розпочали операцію з депортації кримських татар, незаконно звинувативши їх нібито у дезертирстві з лав радянської армії та державній зраді. Лише за один день виселили 90 тисяч людей. Виселяли кримських татар, зокрема, до Узбекистану.

Протягом 1950-х - 1960-х років кримськотатарський народ боровся за право повернутися на історичну батьківщину, організовуючи акції протесту в узбецьких містах.

5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». Він знімав з кримських татар звинувачення в державній зраді, а їхні права прирівнював до прав інших громадян СРСР. Утім проголошував начебто повне укорінення кримських татар в Узбекистані. Водночас у документі не було жодного слова про примусову депортацію народу.

Історик, дослідник кримськотатарського руху Мартін-Олександр Кислий розповідає QIRIM.News - суть указу була в тому, щоби створити видимість поступок кримським татарам, які на той момент були активними у своїх вимогах щодо надання їм права на повернення на батьківщину.

Зокрема, організовували акції протесту в засланні. Активну участь в національному русі в 60-х роках минулого століття брав Мустафа Джемілєв. За свою позицію він був політв'язнем і провів у радянських таборах 15 років (нині лідер кримськотатарського народу, народний депутат України та Герой України – ред.).

«Існує така гіпотеза, що на 1967 рік радянська влада вирішила створити певну видимість поступок для того, щоб уникнути звинувачень у дискримінації на той момент національної меншини», - каже Мартін-Олександр Кислий.

За його словами, цей указ абсолютно нічого не змінював, оскільки одразу ж було прийняте та опубліковане доповнення до цього указу, що кримські татари мають право мешкати на всій території СРСР. Але згідно з чинним на той момент законодавством про працевлаштування та паспортний режим.

Історик пояснює - у Радянському Союзі селяни на той момент не мали паспортів. Вони фактично перебували у статусі кріпаків у колгоспах, паспорти отримували, наприклад, студенти, які їхали на навчання.

«Але в 1967 році після публікації цієї постанови селяни в Криму були паспортизовані за дуже короткий термін – буквально за кілька місяців. Це було зроблено, щоб створити умови, коли кримські татари будуть повертатися, згідно з цією постановою. Влада створила замкнене коло: кримські татари отримали право мешкати на всій території СРСР, згідно з постановою. Але згідно з чинним законодавством про працевлаштування і паспортний режим, людина не може отримати прописку, тобто місце реєстрації, якщо в неї немає роботи. І навпаки – якщо в неї немає місця роботи, то вона не може отримати прописку чи реєстрацію», - пояснює Мартин-Олександр Кислий.

Мартін-Олександр Кислий. Фото: Національний музей історії України

Кримські татари, які поверталися в Крим із заслання, маючи на те конституційне право, на місці це право реалізувати не могли. Бо у них не було місцевої реєстрації та роботи. Коли вони йшли влаштовуватися, їм казали: «у вас немає прописки», щоб отримати прописку їм казали: «у вас немає роботи».

«Тобто фактично прямої заборони на проживання в Криму не існувало. Кримські татари були повноправними громадянами Радянського Союзу, але на місці, в Криму, були створені умови, коли реалізувати це право вони не могли», - констатує історик.

Фото: Олександр Клименко, Українська правда

Водночас, вважає Мартин-Олександр Кислий, указ від 5 вересня мав символічне значення. Народ, який на той момент вже понад 20 років був у засланні, почав повертатися до Криму, попри негласну заборону. І на їхньому шляху зустрічалися чергові заборони.

За словами історика, у період з 1967 по 1978 рік до Криму повернулося близько 10 тисяч кримських татар.

«Це не було легке повернення. Їх знову депортовували, їхні будинки зносилися бульдозерами. Це було трагічне повернення і ті 10 тисяч, яким вдалося це зробити, радше є винятком з правила, ніж нормою. Але все одно, мала частка народу змогла закріпитися на батьківщині. Це повернення, спровоковане указом 1967 року, не є добре відомою сторінкою історії. Зазвичай, коли ми говоримо про повернення кримських татар, ми собі уявляємо 1991 рік і наступні роки. Але це певна загадкова сторінка історії, 67-й рік – це фактично початок повернення на батьківщину», - розповідає дослідник кримськотатарського руху.

У 1978 році, каже Мартін-Олександр Кислий, радянська влада вирішила зробити свої заходи боротьби з поверненням кримських татар до Криму більш жорстокими. Тоді повернення кримськотатарського народу з місць депортації на батьківщину припинилося до 87-го року.

«Бо відтоді в Криму буквально полювали на кримських татар і вже тоді ніхто не мав можливості повернутися», - зазначає він.

На думку дослідника, історичне значення цього указу 5 вересня 1967-го року неоднозначне.

«З одного боку, це рішення влади, яка хоче створити видимість поступок, а насправді лише закріплюючи вже існуючу політику заборони. З іншого боку, указ став поштовхом до того, що люди поїхали до Криму», - резюмував Мартін-Олександр Кислий.

14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила декларацію «Про визнання незаконними й злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їхніх прав». Депортацію кримських татар засудили та назвали «варварською акцією сталінського режиму».

Можливість масового повернення на батьківщину для кримських татар з’явилась вже після розпаду СРСР.

Фото: Олександр Клименко, Українська правда

У 2015 році Верховна Рада України визнала депортацію кримськотатарського народу 1944 року геноцидом. Також це визнали Литва, Латвія, Канада і нещодавно Польща.