Багато хто з нас шукав відповіді на питання «хто я є?». Я от зрештою знайшов безкомпромісні відповіді. Я — українець і мене це не просто влаштовує, я реально знаходжу в цьому сили у тих ситуаціях, коли ні в чому іншому вже шукати сил не доводиться.

Подивімось на мене — цього пана з російським прізвищем, з російськомовної родини, із сім’ї колишніх емігрантів, який намагався якось умовно прилаштуватися в Радянському Союзі. Але не аж так, щоб торгувати своїм сумлінням, а який примудрився не втратити там душу. Не всім це вдавалося і, зрештою, з такого легенького російського імперця я перетворився на цілком тверезого, інколи навіть в міру скептичного, та все ж ентузіастичного українця.

З чого складається моя українськість?

Я обожнюю українську народну музику, але не ту, яка тільки називається народною. Люблю ту українську автентику, яку досі, напевно, десь ще співають по селах. Я люблю українське кіно. Обожнюю українську поезію.

Я люблю українську географію в усій її широті — від Одеси до Полісся, від Ужгорода й до Харкова. І українців, яких там зустрічаю. Я трохи поїздив по світу й у різних країнах питав себе, чи зміг би я тут жити. Відповідь: Україна — єдине місце, де в мене не хитається земля під ногами.

А що таке, власне, українськість?

У Середньовіччі існувало таке «апофетичне богослов’я» — богословська дисципліна, яка намагалась визначити сутність Бога через те, чим він не є, оскільки пізнати його неможливо. Так можна спробувати й з українськістю та Україною. Тож чим не є Україна? Україна та українці точно не є Росією і росіянами.

Так, я Макаров. Якась гілка моїх предків — з Ярославської губернії. Та це вже практично не має до мене стосунку. Це як, наприклад, колись улюблене мною зібрання творів Льва Ніколаєвіча Толстого, яке стоїть у мене вдома, але яке я не зможу навіть змусити себе відкрити.

Я вважаю, що російська ідентичність в сучасній Україні, та й взагалі за межами їхньої імперії, є фікцією. Я спостерігав дуже зблизька, що ставалось із росіянами в еміграції, наприклад, у Франції, Болгарії, частково у Сербії. Вони дуже швидко, впродовж одного покоління, ставали пересічними французами, болгарами чи сербами з легеньким відтінком екзотичної російськості.

Так само я спостерігав еволюцію частини українців, яких раніше часто характеризували висловом «какая разніца», — зокрема від моїх родичів з Маріуполя. Раніше вони говорили «лишь бы не было войны», але коли росіянці зі зброєю зайшли у їхні мікрорайони, то їх думка щодо російської ідентичності трохи змінилась. Та остаточна еволюція відбулася вже зараз, у 2022-му році, — коли вони ховалися в підвалах, пили воду, злиту з батарей, готували їжу не на кухні, а на вогнищі. Коли рятувались через кримський міст та Росію, де їм не продавали навіть бензин за рублі, бо для росіян вони все-одно «хахли» і «нацики».

Зараз чимало таких українців безперестанку донатять на ЗСУ, а кожна друга публікація на їх сторінках в соцмережах: «Маріуполь — це Україна». Ось так і досягається зараз українськість тими, хто раніше був представником так званої російської ідентичності — під екзистенційною загрозою.

Багатство – в розмаїтті

Та Україні й не потрібна така російська ідентичність, вона і без цього багата своєю національною розмаїтістю. І саме це розмаїття, взаємодоповнення і можливість спільного життя та розвитку є головним багатством України. Сподіваюсь, надалі це цінуватиметься більше, бо історія пам’ятає випадки зворотного.

Наприклад, в Україні є одна громада, яка не просто була позбавлена всіх своїх прав, а й довгий час була прямо ображена українською державою — кримські татари. Пригадую, як у 2010-х роках відбувались навчання внутрішніх військ, легендою яких було те, що кримські татари, нібито, підняли бунт, який підтримали турки. За легендою цей заколот потрібно було швидко ліквідувати. Нонсенс.

Кримські татари, у яких немає іншої батьківщини, крім українського Криму, які до останнього приїздили зі своїх заслань з Узбекистану, Казахстану чи ще звідкись, куди їх раніше відправляла радянська влада. Вони селилися біля будинків своїх предків і їм не те що не влаштовували реституцію, а навпаки — місцеві кримські еліти, які потім лягли під російських антропоїдів, влаштовували на них полювання.

Мені здається, що кримськотатарська мова мала б бути предметом моди й хобі в Україні. Кожна така мікроідентичність, якими повна Україна, і які варто передавати наступним поколінням як важливе надбання, є нашою перевагою.

Але головна мода все ж таки має бути на Україну та українське.

Власне, вже є.

Джерело: Infopost.media